Послухай слово, слово українське.
Воно, як правда, вічне і святе.
Воно твоє від батька і від неньки -
Неоціненне слово золоте.
Послухай слово тихе, мелодійне
Звучить, як флейта, а чи як рояль.
Воно, мов сталь, міцне, тверде, надійне
Й на щастя, ніжне, а чи мо* , на жаль.
Іде луна з древлянського народу,
Слов’янську кров тривожить клич земний:
«Борітеся» же , пращури, за мову,
Любімо і шануймося у ній.
Устань, земляче, й низько поклонися
Тій мові, що страждала в таборах,
На згарищах конала, й на полицях
Винищувалась, бо «наречієм» була…
Була? Та ні! По праву не судилось!
Не можна знищить те, що вічним є.
І я, маленький паросток твій, мово,
Своїм віршем вшановую тебе.
Прекрасний вірш, сильний, сподобався. Лише у першому куплету, останній рядочок, наголос в першому слові падає на третій склад, а кругом на другий, аби якось змінити булоб супер. Дякую.
Олена Жежук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щодо окупаційної - ставлення не більше і не менше, як до готшейського діалекту (мови, що зникає)...дякую за коментар...ви надихнули на зміну назви вірша - "Ода мові"