Я б здалась на поталу голодним світам,
Бо втомилась у пошуках іскор,
В перехрестях сарказму, іроніях драм,
Я далеко від світла й заблизько.
Надто близько від вічності білих безпек,
Щоб торкатись того, що етично,
Як же добре, що ти мого сонця естет
І до темних сторін не дотичний.
Ти обняв ніжним цвітом на фоні снігів,
Теплим золотом в світі підземнім.
Тільки ти зрозумів і любов’ю зігрів
І довів, що живу недаремно.
