Між лопатками заквилить і затихне.
Брудною бруківкою, як тиха мара,
Бреде одинока, спустошена жінка.
Туман-павутина, розвішений по дахам
Обійме її одинокі, холодні плечі,
Загорне у себе закривавлений, тихий крик.
Накине її гіркоту на крила лелечі,
Заховає її у собі, спустившись згори.
Між лопаток квилить. І ніяк не затихне.
Солодкою плівкою осідає дим.
Війна відібрала чоловіка, брата й сина.
Залишила лиш біль із обличчям німим.
Залишила самотність, тугу і втому,
Й відбиток свого поцілунку на блідому чолі.
Ця жінка ніколи не верне додому.
Бо дім зруйнували війною марнославні царі.
