Буває,що говорять без кінця і краю.
І не дивляться-тобі це зовсім не цікаво.
А я мушу слухать. Тихо я бажаю,
Щоб мурашка поповзла від дороги вправо.
Щоб мій співбесі́дник грубо ненароком
Не розчавив маленьку,хоч і ненавмисне.
Здоровенницьким отим та безжальним кроком-
Тільки гілочка під чоботом ледве чутно трісне.
Що розказують мені? Різне все такеє.
І втішають навіть,дають мені поради.
Лице таке проникливе та таке людськеє...!
Як і не отримати людської тут розради?
Але...але...ну,що поробиш із оти от "тільки"?
Мурашко,я благаю,швидше на той бік!
З тростинкою,манюня,намучилася стільки!
Біжиш додому. Над тобою йде той чоловік...
І ніхто не винен. Й чоловіку треба,
І тобі,мурашко. Виходить так чому?
Яка така існує у Господа потреба,
Іншому що треба,куди тре одному́́?
Але ж і зо́всім різні шляхи в живих істот.
Людині тре додому,мурашці-у мурашник.
Але якась то дужа сила робить поворот-
І від мурашки-трудівниці вже лиш черепашник.
А мені так шко́да! От,їй Богу,шко́да!
Мурашка трудівниця ні в чому неповинна!
А людина? Все говорить-їй це насолода.
Виходить,і людина теж таки не винна.
І говорить,і втішає без кінця і краю.
Співчуває все так щиро. А мені то що?
Мурашка вже пізнала неземного раю.
А мені говорять:"Буде так...,якщо..."
Навіщо це "якщо"? Мені це не цікаво.
Живу своє життя. І знаю все сама.
А мурашка чесна не полізе жваво!
От вам і втішання:користі-труна.
Є такі вже люди. Їх,скажу,багато.
Наговорять всяке,а потім так піду́ть.
На душі від них так якось гіркувато.
По мурахам прокладають собі чулий путь.
А,буває,зведеш очі-і слова всі зайві.
Відбиваєшся в очах,проникаєш в душу.
Бачиш Бога у очах у святому сяйві.
І вся біль чи буйна радість світитися наружу.
Ні одного нема слова. Тільки теплий подих.
Голова схиляється очима до мурашки.
Який маленька трудівниця учинила подвиг!
І ми ра́зом зі сльозами всміхнемось до комашки.