Дощило зранку за вікном, сніжило,
І стукав грізно у вікно вітрило.
Сьогодні я йому не відчинила,
І чаєм, як раніш, не пригостила…
Дивлюсь на стадіон в мілких калюжах,
Безлюдні корти вкотре сумно тужать,
Навпроти силуети тополині,
Висять на гілках крапельки перлинні.
Стоять авто в заторах непорушно,
Клаксони галасують відчайдушно,
Довкілля стомлене благає : «Не кричіть!
Хоч трішки звуки, прошу, приглушіть!»
У відповідь ще голосніше хором
Гудки співають оду «Автодору»…
Ось так життя ми тратимо в дорозі -
Темніє небо. Вечір на порозі…
З вікна спостерігати затори на дорогах, де хтось кудись поспішав, і вже запізнився, відчувати затишок у своїй оселі, де своя самотність така мирна і лагідна, і жаліти цих подорожніх
ОЛЬГА ШНУРЕНКО відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щоб стояти в будь-якій черзі, потрібно мати сталеві нерви...
Трохи мінорний настрій викликає вірш. Але саме такою постає перед очима ця картинка ранної весни.
ОЛЬГА ШНУРЕНКО відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Саме такий "мінорний" був вчорашній день, особливо вечір, і картинка затору на дорозі також була реальна... Жаль стало водіїв, от і написала цю "римованку"...