По уламках розбитого скла, чи розбитих надій,
Зневажаючи болі, іду паралельно з життям,
Чую пустку і холод десь глибоко…там, у собі,
А в засіках душі каяття, каяття, каяття…
Скоро обрій. Отой, темно-синій і весь у зірках,
Розкуйовджений вихор грайливо мене підштовхне,
І густіюча кров на порізаних наскрізь ногах
Затрамбується, вщухне і болі полишать мене.
Не оглянусь назад…в сновидіння, де скрегіт зубів,
Де якісь вурдалаки тягнули і сили і глузд,
Де ти жив, як веліли тобі, а не так, як хотів,
Не оглянусь назад…не оглянусь…боюся , боюсь…
Не змогла, не зуміла, погасла, мов плямка свічі,
І тому каяття найсильніше з усіх почуттів,
Моя Зоряна Втрато, знайдися серпанком вночі,
Захисти і прийми у прозорі обійми свої…
Додаю в обране!!!
