«Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?»
Т.Г. Шевченко
Він мріяв привести до хати
Свою дружину-оберіг.
Удвох укупочці кохатись,
Ще й діточок почути сміх.
Не знав, що ледве він за двері,
Вона уже з коханцем вдвох.
Поставу, вроду дав Ликері,
Та вірності – не дав їй Бог.
Тоді він вирішив - спалити
Дарунки. Гроші і ключі
Забрати. Спогади втопити…
Мовчи, душа! Мовчи!!! Мовчи…
Звела невірна у могилу…
Душ – не лікують лікарі.
Та хто, як чорна чайка, квилить,
Там, на Тарасовій горі?
«Це я прийшла, твоя Ликера!»
Дніпро під кручею – мовчить.
Лише тополя срібнопера
Від вітру сивого шумить…
…Душа здіймається, мов віти,
Коли твоя, коли люблю…
Зберу у серці самоцвіти
І жодний спомин не спалю…
як же тобі вдалося, Ірино, як по справжньому, по-жіночому вдалося! моє шанування - від чоловічого роду, мій уклін - за рід жіночий, що не весь ликерами взявся...
то не з-під пера - з-під серця то вилилось у поезію!
Ой, Ірочко, як гірко і... як гарно написано!!! Поскільки днів 5 не буду на сайті, вже зараз вітаю Вас з нашим святом! Сонечко, хай Бог здійснить всі Ваші бажання і мрії!
Ірина Лівобережна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Оце ти видала, Ликеро!
Любити б треба за життя,
А не тоді, як атмосфера
Твоє зустріла каяття!
Іще б Його лунало слово
Для тебе, грішна, і для нас...
Ще б скільки правди зміг би мовить
Неперевершений Тарас!..