Там шепотіли небеса…
Ночами холодно без тебе,
Здавалось сам, це не життя,
І десь уходиш ти від себе.
Тримаєш біль таку тупу,
Неначе більш нема нічого,
І не кричиш що я живу,
Тобі я більше ні для чого.
Зриваєш зорі із небес,
І десь ховаєш поміж хмари,
І місяць звис великий весь,
І переслідує не мало.
Там шепотіли небеса…
Поміж доріг, парків, скверів,
Вони мани швидкома,
Все про одне… І все до тебе.
Так відтворивши тишину,
Яка лунала на простори,
Немов нема, нема нікого,
Страхи зганявши до сердець.
Та з часом знову нанівець,
Для всіх закоханих сердець,
Згасала зірка швидкома,
То все закохана душа.
Вона веселкою додолу,
Зрізала хмари, й тільки того,
Зникаючи у безодні синій,
Залишивши на небі іній.
Котрий все вітер розвивав,
Немов один і не кохав,
Котрий що сили шаленів,
Напевно простір він любив.
Там шепотіли небеса…
Якщо прислухатись зблизька,
Там все оспівує життя,
Яке було і вже нема.
І все шепоче дивним словом,
Я озирнусь нема нікого,
Звисала потайки луна,
Котра на небі не сама.
Смеркали зорі й вітер дув,
Він певно хтів щоб хтось почув,
Що там шепочуть небеса,
Життя біжить все швидкома.
А.А. Отченко 24.01.16р.
