Сидить дідусь старий і сивий.
Він усміхається і плаче.
Маленький хлопчик поруч скаче
Такий усміхнений, грайливий.
Дідусь всміхається дитині
І ніжно мовить прямо в небо:
"ПовЕрни батька цій дитині,
Йому ще рано йти до тебе!"
Заплакав знову чоловік,
І сльози, наче ріки, знов текли.
Не вщухне біль, на жаль, й повік,
І завжди буде він пекти.
Згадав дідусь страшні часи,
Коли до бою сам ішов,
Коли він мав багато сил,
Коли ще щастя не знайшов.
Усі страшні воєнні дні
Згадав він в мить лише одну.
Згадав усі події ті,
Ту страшну, СТРАШНУ війну.
Згадав і переломи,й кулі всі,
І піт, і кров, і навіть біль.
Згадав і свОї рани, і чужі,
Згадав всі втрати бойові.
А ще згадав він радість щиру
Від звістки про настАння миру!
Згадав він ще й вогневі "грози"
І ті військові, щирі сльози.
І щиро дід всміхнувся знову:
"Мій син тепер, як я колись,
Так щиро й віддано боронить мову!
Вернися ж, синку, ПОВЕРНИСЬ!
Я вірю в те, що час настане,
Коли заплачеш РАДО ти.
Час, коли біди не стане,
Коли досягнемо мети!
Війну страшну вже пережив я.
Тепер війна в твоїм житті.
Та в тебе є твоя дружина,
Ще й діти є в твоїм житті.
Вертайся, сину, ти скоріше.
Візьми ти сина знов на руки.
І жити будем як раніше:
Ти, дружина, я й онуки!"
І знов всміхнувся дід онуку,
І взяв онук його за руку:
"Дідусю,любий, ти не плач,
Тато вернеться вже скоро!
Він лише боронить мову!!"
не ставте наголосів; "на жаль, й повік" – тут "й" в оточенні приголосних, треба: "не вщухне біль, на жаль, – повік"; рими не всі правильні, а вірш правильний
