У світлі зимового вечора,
Коли серпанком малює на вікнах мороз,
І віра у диво з`являється навіть у найбільшого скептика,
А дітям подарунки шле Дід Мороз.
До поета приходить натхнення,
І невиконаних справ списки численні
Нагадуть про себе цифрами,
Що багряніють червоним на календарі.
Вже вкотре в бою з самотністю вона виграла,
А ти залишилась при відчутті
Мов останнього присмаку терпкої кави,
Яку не допили ще зранку,
А спогад на вустах,
Залишиться допоки душа не знайде спочинку в снах.
Хоча які там сни?
Ти вже давно їх не бачила.
Останній, здається, був тої весни.
Усе на світі, напевно, пробачила б
І кинувши тінь, павутинням із синє-чорної органзи,
Щоб часткою ймовірності їх доля позначила.
Ті часи, коли лягала і мріяла перед сном,
Збуджене серце не давало заснути,
Ти молилася, щиро і віддано, з образком
Божої Матері і просила їх збути.
Сни ставали мріями,від яких ти спершу тікала,
Бо боялась зізнатися, скільки щастя насправді від них зазнавала.
А іще ти боялася їх нездійсненності, неймовірності, їх чисельності.
Бо прокидатися зранку і розуміти, що це – лиш ілюзія
Було страшенним болем для тебе.
Здавалося, вони сипляться натяками на алюзії
І хочуть підбити твою віру в себе.
Ті сни – ти ненавиділа, проклинала,
Але щовечора з надією лягала.
