невже таки всі стали глухими?
саме після того випадку на заводі?
коли ти один їв алюмінієву стружку
а інші тихо стояли,
а інші тихо мовчали...
невже таки всі стали сліпими?
саме після того випадку з самого ранку?
коли поштареві набридло кидати листи
а інші дико дивились,
а інші дико кричали...
а чому дико кричали? а чому дико мовчали?
всі ж хотіли постійно говорити діалогами
закинути за стіл ноги і ковирятись в носі
будь-хто, будь-де, будь-навіщо,
будь-коли, будь-з-ким. будь-кому.
а ти і далі лишився
і сам стружкою давився
а ти і далі лишився
і сам у храмі молився
ти знав, щоб завжди бути сильним
потрібно робити те що не хочеш
щоб потім завжди бути вільним
ти знав, щоб стати щасливим
потрібно радіти, а не жалітись
потрібно вірити не чужим, а просто в дива
щоб потім обійми стали міцнішими
а слова "я люблю", "я сумую" були щирішими
рими були леглшими, а проза стриманішою
щоб ми і далі спілкувались діалогами
але цього разу не будучи в стороні від біди
але цього разу не будучи, ні сліпими, ні глухими...