Коли приходить четвер-п’ятниця, у моєму нутрі починає крутитися якась дзиґа. Вона крутиться, дзеленькає і так підступно у вушко шепоче:
- Їхати, їхати, їхати.
І мене вириває з хати. До тієї дзиґи у мене вже мовби рефлекс виробився. Крутиться – значить треба вирушати до Львова або куди-інде. І ось цього тижня рефлекс не був підкріплений поживою. Дзиґа образилась, сховалась десь глибоко під серцем, натомість тонко завила струна – одна-єдина не обірвана, натягнута впоперек душі. Вона вигиналася під смичком туги, стогнала. Вила, стогнала, поки своє не взяла. У суботу-неділю я таки вирвалася із свого надокучливого звичного середовища, з охотою і навіть з азартом влилася у ці передсвяткові дні в річище людей, що заповнили усі львівські площі та вулиці. Настрій піднявся вище середнього. І не тільки в мене, у всіх перехожих. Бо він же, як грип – передається повітряно-крапельним шляхом. Люди сновигали – туди-сюди, туди-сюди.
Діти шукали святого Миколая, щоби йому розповісти віршик і заробити приз, дорослі – пили глінтвейн, заїдаючи його мюнхенськими ковбасками (одна штучка 30 грн). Лунали колядки. Розливали жовте світло ліхтарі. Ялинка від фірми «Світоч» миготіла. Жуй, ходи, веселися. І я так робила. Але тіснява біля оперного (бо це там було) мені стала набридати, і я повернулася на площу Ринок.
У одному з її кутків, примостилися кришнаїти. Вони голосно співали, били в бубни, танцювали і славили Крішну. Охочих їх послухати зібралося доволі. На хвилинку спинилася і я. І ось тут підійшло до мене троє чоловіків – 30- 40 років. Вони були на підпитку, притупували в ритм співу, сміялися.
- А вы местная или приехали? – спитали.
- Можна сказати, що місцева. А ви звідки?
- С Комсомольська.
- На Амурі?
- Обижаєте. Того, что на Днепре. А можна мы с вами сфотографируемся напамять?
- Нащо вам це?
- Ну, напамять про Львов, львовян.
- Ну, давайте (напевно, їм моя яскрава куртка сподобалася – червона).
Вони зробили селфі кілька кадрів, при цьому промовляли:
- Смотрите на экран, смотрите на экран.
- Та я дивлюся, - кажу.
А тоді мені кинули:
- А пошлите с нами бухать!
- Та ви що, я не бухаю. Бувайте здорові, хлопці.
Ну, я пішла. Думаю собі, зайду до церкви, помолюсь. Свято ж. Але по дорозі вирішила передзвонити до подруги – гіда Іринки, бо ми розійшлися з нею на Вірменці. Вона повела групу людей у центр, а я пішла в «Дзигу» - подивитись нову виставку картин. Я в сумку до телефона – телефона нема. Зайшла до церкви, все виклала – та ні, таки немає.
Ну, думаю собі, розвели мене комсомольці, як лошку (не в значенні ложку, оту, що нею їдять, а лоха в жін. роді). Ото вони, певно, спеціально, приговорювали мене фоткатися, дивитися на екран, а самі нишком і залізли у мою сумку (вона булла відкрита у мене) і витягли телефон.
І я, така бита собака, повелася, як остання дурепа. От тобі і Комсомольськ Полтавської області. А є ж у мене знайомий з Полтави – то він же порядний чоловік. Ці, видно, не такі. Та різні ж бувають. Іду. Настрій уже впав. Ну, телефон куплю інший. Але скільки там номерів потрібних на старому. Щось я не так зробила, значить. Чимось я Бога провинила. Ну, нічого. Що вже є, те є, на все воля Божа. Помолилася у церкві до святого Миколая. А тоді думаю:
- Піду-но я до автобуса ще. Може, я там телефон лишила на сидінні (бо я двічі дзвонила, коли ми їхали).
Ледве знайшла наш автобус від туристичної фірми (вони завжди в різних місцях стоять). Підходжу до дверей, водій спить. Будити чи не будити? Потягла за клямку, той почув, відкрив. Одним словом, щоб не тягти кота за хвіст, скажу вам, що телефон був у водія (він почув дзвінок і забрав його). Мою згубу мені було повернено після того, правда, як я його зо дві хвилини шукала під сидінням і біля нього.
Ну, я вхопила телефон і знову пішла гуляти. Настрій покращився. Одразу стала до всіх телефонувати, вітати зі святом. Внучку пообіцяла доні ввечері уложити спати і пригледіти, поки вони в сауні перебуватимуть з друзями (в честь свята). До церкви ще раз зайшла, подякувала святому Миколаю, пожертву залишила.
На душі якось так стало легко, тепло і приємно від того, що я ́помилилась щодо тих хлопців із Комсомольська на Дніпрі. Вони хоч і баламути, але таки порядні люди. І слава Богу!
Цікава історія,Типові історії трапляються.Зовсім недавно вислав хворій насіння різних рослин.В один з пакунків моя жінка поклала браслет з бурштину.Нова пошта швидко доставила посилку,але жінці моїй подзвонили і сказали,що браслета нема.Добре,що я,звичайно неуважний ,запримітив в який пакунок поклали браслет,бо вже збиралися їхати трясти хлопця ,який пакував посилку.Пів дня ми ходили щасливі,я особливо за хлопця,який міг безневинно морально постраждати.
Любочко, не знаю, як хто, а я вам повірила, що таке було в дійсності. Вмієте тримати читача на "гачку". То за Ваш телефон хвилювалася, то за хлопців-земляків, що так оконфузились. Ну, і звісно, зраділа, що кінець виявився щасливим.
Зі святами Вас наступаючими. Хай приходять до Вас лише приємні несподіванки.
Я рада, що Ваші земляки - файні хлопці. То ж то я Вас згадала в дописі. Як побачите помилку. напишіть в повідомлення, бо я вже не маю сили перечитувати.
Мріятиму про Львів
Як побачите помилку. напишіть в повідомлення, бо я вже не маю сили перечитувати. 
