На світ, тихо і ледь помітно, ніч вдягає зоряне простирадло і вмикає місяць-лампу. Навколо ллється м'яке світло і пробивається крізь щілину між шторами. Хвилина за хвилиною і місячне сяйво вже падає на обличчя змученої безсонням людини. Вона вкотре замружує втомлені очі та сон все ніяк не хоче приходити. Зате прийшла Муза. Вона сіла край постілі і чекає. Чекає доки її обраниця не зможе більше стримувати свої думки, доки не потоне в відчуттях і не прийде той момент, коли містичним чином в руках з'явиться ручка чи олівець і блокнот або хоч клаптик паперу. Ось так вони сидять. Мовчать обоє і дивляться, як вузька стрічка світла все далі повзе по стіні. Третя година ночі.
Яка буває цікава стеля... Хоча... Ні, просто біла стеля. А може схожа на хмару? А може повз пролетить згодом зграя птахів? А може... Що це зі мною?! Кажуть же, що в ночі в голову лізуть всякі нісенітниці. Таки правду кажуть. Розум відмовляється працювати, логічні висновки вже не такі і логічні. І взагалі, чому я досі не засну?!
Розвертаюсь вкотре на інший бік і закриваю вже почервонілі очі. Наступає темрява та за якусь долю секунди вона розсіюється і з туману, один за одним, промальовуються образи. Широка алея вкрита листям. Воно голосно шурхотить, коли необачно ступаєш на нього. Прохолодний вітер пронизує наскрізь і розтріпує, на диво розпущене, волосся. Важко позіхнувши, помічаю лавку. Підходжу поближче і зустрічаю погляд сірих очей. Сивий чоловік вглядається в моє обличчя, натомість я намагаюсь розгледіти його. Та дарма, туман навколо ще занадто густий. Ще пару кроків вперед. До мене починають долітати слова та їх значення мені не зрозуміле. Ви.. на...розкажу... Він раз за разом повторює ті ж слова, так само стукає рукою по нещодавно пофарбованим дошкам. Наче мені ввімкнули епізод з фільму на безперервний повтор. Ви схожі на мою онуку. - нарешті фраза доноситься повністю. Справді?! - щиро дивуюсь. Сама не помічаю як підходжу зовсім близько і сідаю, спіймавши краєм ока нове запрошення-стукіт. Уважно вдивляюсь в його обличчя, він старший ніж спершу здалось. Волосся зовсім сиве. Одяг звичайний, старий, але в хорошому стані. Поряд паличка, стерта від частого користування і звички, спираючись при сидінні, тримати її двома руками. Та найбільшу увагу привертають очі. Сірі, майже безбарвні, але такі мудрі очі. Він дивиться сміливо, не відвертаючи погляд, та зовсім немає того відчуття, як коли тебе розглядають. Чомусь йому починаєш довіряти, хоч це й зовсім не знайома людина. Чоловік повільно говорить, наче одночасно пригадуючи свої слова, голова його опускається до низу і він замовкає. І тиша. Навколо враз запанувала тиша. Не чутно ні шелесту листя, ні птахів, нічого. Марево розсіюється з неочікуваною швидкістю і приходить розуміння, що весь цей час я лежала з відкритими очима і дивилася в стелю.
Очі закрити вже не сила. Годинник невтомно рахуєте секунди, за ними хвилини і ось стрілки показують п'яту годину. Ніч швидко хапає своє зоряне простирадло, вимикає місяць і з- за горизонту, віщуючи новий день, випливає сонце. А це значить, що сон сьогодні вирішив пропустити зустріч. Муза, втомлено усміхнувшись, виходить з кімнати, м'яко ступаючи по першому сонячному промінні, котре завітало до мене у вікно. Вона озирається і я розумію - це не остання наша зустріч.
Час вставати. З цікавістю підіймаю погляд на стелю. Таки цікава в мене стеля, хоч і просто біла. Аж самій смішно.
Втопаючи в теплі халата, плентаюсь в душ, щоб змити ознаки безсоння. Наче вдалось, тільки очі досі червоні. Може ніхто не помітить.
На плиті вже свистить чайник. Гарячий чай з лимоном і більше нічого не хочу. Ну, ще б бутерброд, мабуть, не завадив би. Повертаюсь до себе в кімнату, кружка приємно опікає пальці, і вмикаю ноутбук. Поки він вітається зі мною, впускаю день у свій дім, розкриваючи штори. Привіт, новий день! Сподіваюсь ти будеш приємніший ніж ніч. Хоча, новини в тебе такі собі...( роблю висновок з перших заголовків). До виходу ще 2 години, часу більше ніж достатньо, тому тихенько вмикаю музику і на зарядку. Всеодно немає більше на що витратити час, а тут і користь.
Ось я вже зовсім готова, сумка зібрана , я теж. Телефон є, навушники є, ключі, гроші, голова. Все на місці можна йти.
Звичайний день звичайної людини. Купа справ. Туди піти, сюди піти і неодмінно не забути ще й туди. Переробити усю ту купу справ, дочекатися зоряного часу, коли можна йти додому і ось ти вільна людина.
Та от не сьогодні. Сьогодні час іде повільно і мляво. Дійшло до того, що ледь не заснула в автобусі, і під Linkin Park! Добре за темними окулярами ніхто не помітив, а якщо так, шо вже зробиш. Прийду додому - ляжу спати!
Що за день! Лекції нудні, очі закриваються, з сусідкою по парті тихо наспівуєм "Бринь- бринь згоріла хата" і починаємо про себе сміятись. Помалу до мовчазного сміху приєднуються і інші, навіть викладач посміхнулась. Всі втомлені, але посміхаються, хай і замучено.
Обідня перерва вносить корективи. З непідробним полегшенням вирушаємо в столову. Ситний обід і чай з лимоном гріють душу. Наче легше, якби ще очі не боліли. Якісь сьогодні всі потомлені настільки, що й не помічають цей погляд вампіра, якого випхали на світ божий вдень. Тай добре, менше запитань. Всеодно відповісти немає чого.
Ще дві пари і пісня " Шиза, ты снова посетила меня" і нарешті дорога до дому.
Завжди приємна дорога перетворилася в муку в забитому вщент автобусі і водієм - черепахою( такі є на кожному маршруті і зазвичай трапляються, коли ви кудись поспішаєте). Сьогодні не мій день, закралась думка в мою голову.
Двері мого дому. Коли б я так раділа вигляду дверей! Швиденько зайти, перевдягнутись, з'їсти щось і спати. Двері відчиняються і я чую кілька знайомих, але не тутешніх голосів. Гості. Вчасно. Вдягаю посмішку, заходжу. Посмішка стає справжньою. Всім привіт! Дуже рада вас бачити. Та чому ж саме сьогодні? За приємними розмовами наступає вечір, гості йдуть. Зачиняються двері. Дивлюся в дзеркало і згадую фразу " спати хотілось більше ніж жити" - влучно!
Доплентавшись до постілі, падаю і провалююсь в сон. Підімною зникає все, падіння все не припиняється, а далі темрява.
Сонце вже високо стояло у небі, коли я прокинулась, обіймаючи подушку, як найліпшого друга. Втома зникла, але залишились якесь дивне відчуття десь в глибині, наче щось забула. Не знаю, не можу згадати. Може згодом?
Сьогодні вихідний і цей факт не може не радувати. Ранок, домашні справи, улюблений грибний суп, як нагорода за пережитий тиждень. Все йде своєю звичною чергою. Та чогось не вистачає. Наростає незрозуміле відчуття у грудях. Таке... таке...мов хочеться розкрити неіснуючі крила. А не сила.
Час відпочинку. На ноутбуці грає музика, пишу котре повідомлення, балачки про як справи, як зліва. Та дуже хочеться взяти до рук ручку і аркуш паперу мозолить очі вже хвилин п'ятнадцять. Гаразд. Що далі? З чого почати? Назва? По спині пробіглись мурашки. Це знову ти, Музо? Сіла поруч мене і чекаєш? Колекціонер чужих спогадів - дуже чітко і повільно промовляю подумки. Звучить. А хто ж він такий? На думку приходить сивий чоловік з марева. Перша стрічка, далі друга, третя, абзац, сторінка. Все далі і далі. Пишу. Пишу! А подумки, просто слухаю його голос, дивлюся в його сірі очі, а бачу ціле життя. Пишу. Пишу. Крапка. Все. Я вичавлена як лимон. Але задоволена. І ти теж. Звечоріло і ти пішла, залишивши мене на одинці з купою списаного нерозбірливим почерком паперу. Завтра вже гляну, що там вийшло.
На наступний день довго вчитувалась в написане, передруковувала в електронний варіант, дописувала, переписувала, шукала влучні слова. То не була моя перша спроба. Я й до того писала, та в основному вірші і не дуже вдалі як на мене, ще були маленькі розповіді - замальовки. Та читаючи написане, мене не покидало відчуття, що це написано не мною, вірніше не стільки написано, як передано, записано зі слів того чоловіка. Він був наче живий. Розмовляв зі мною і я слухала його історію з справді здивованим виразом обличчя, і з кожним разом він відкривав мені нові подробиці, пригадував нові події. Він перестав бути персонажам на стільки, що здавалось, якщо піти в парк і знайти ту лавочку, він сидітиме там в очікуванні, щоб продовжити розповідь.
А потім він знак. Просто не з'явився, коли я вкотре хотіла дописати розповідь. Я і моя Муза сиділи поряд і чекали його, а він не прийшов. Його місце на лавочці занурилась під ковдру з сухого пожовклого листя, а згодом його і снігом замело. І все, що залишились - це його розповідь у двох форматах: зошит забитий папером і словами і файл на ноутбуці.
І я вирішила з ним попрощатись. Останній абзац і він зник в тому ж тумані з якого прийшов, помахавши на прощання рукою. Він йшов у нам не відомі світи, де на нього чекала його маленька дружина. Здавалось, що з кожним кроком він скидає з себе роки. Чи мала право я його зупинити? Звісно, ні. Він прийшов до мене розповісти про свою долю і виконав свою місію.
Ми помахали йому на взаєм: я і моя Муза. Ти усміхалась. Я подивилась на тебе і ти знизавши плечима сказала " Що поробиш? Ти письменник!"
Чи значить це, що мене чекають нові зустрічі з тобою і таємничими персонажами, які оживатимуть в моїй уяві?
Я часто згадую, тепер коли пишу, цей випадок. Ти приходила до мене і раніше і пізніше, в час коли все на світі здавалось надважким і болючим і коли я раділа навіть сходу сонця. І так само сідала поруч мене, чекала, говорила зі мною, направляла, та тільки тоді я вперше тебе побачила, вперше я з тобою заговорила. Моя печальна Музо, дякую, що ти прийшла!
ID:
628936
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.12.2015 18:17:35
© дата внесення змiн: 15.12.2015 18:17:35
автор: Tory G
Вкажіть причину вашої скарги
|
