Цілий день на душі було неспокійно. Постійно сняться незручні сни. Не тому, що вони погані чи вульгарні (хоча бували і такі), а тому, що вони настільки інтимні і лише наші, що розказати про них, не можу нікому. А все це згущується. Хмарне небо постійно нагадує мені, що уже давно потрібно подбати про внутрішнє тепло, а де його взяти, якщо ти пішла. Просто вирвавши шматочки тепла із мене. Тепер тут порожньо, а уже зима. Боюсь, що коли вдарять морози, то без тебе просто заледенію. Але ти далеко. Але ти не моя.
Цілий день стримувався від написання цього, але воно кипить в мені, наче вулкан. І ось, заглядаючи в очі цієї ночі, я здався і виплеснув усе, що уже давно тривожить. Не знаю, слабкість це чи сила. Просто воно в мені.
Можливо ти не перша, хто це прочитає, і, мабуть, була б дуже рада взагалі не бачити цього. Бо ж нове життя для того і існує, щоб не озиратись назад, особливо на такий неприборканий і постійно бурхливий острів, як я.
Їдучи із роботи, в автобусі було повно людей, але я їхав в цілковитій самотності. Відчужений. Нічий. Втомлений і спраглий за твоїм теплом. Чим далі в це життя без тебе - тим частіше тебе згадую і тим болючіші спогади. І болючіші вони не від того, що вони погані, а від того, що те хороше, що мені постійно згадується уже не повториться.
На останок цього коротенького опису душевного стану напишу одне питання, яке мене постійно турбує: чому усе те виринає в мені знову і знову, якщо мої страждання односторонні. Завжди було навпаки. Думаєш про людину в сто раз більше, коли вона думає про тебе. Хіба не так? Ми завжди читали думки одне одного, коли ще були разом. Навіть не з півслова. А просто говорили одне за одного, вгадуючи стовідсотково наперед фразу, яка має злинути з уст коханої людини.
Гарних снів. Будь сильною.
Андрій
