Грайте сурми, веселися небо, наповняйся світлом, домівко! Вона нарешті прийшла до тями. Рукоплескайте всі, хто родив сонце при згадці про неї у минулих життях, і всі, хто ще буде його коли-небудь родити. Її свідомість випливла із глибин затьмареного мозку. Так, він більше не мешкатиме у її душі. Ніколи! Бо вона відпускає його, сьогодні, як відпускає птахолов птаха із клітки, коли немає з нього зиску, як відпускає хмара дощ, коли той занадто обтяжує її, як відпускає лучник стрілу із натягнутої тятиви лука.
О, танцюйте гори високі, доли широкі, ліси, що вже безлисті, і ріки холодні. Вона буде вам співати пісню прослави – вам, а не йому. Бо тепер ви її натхнення. А він віддаляється від неї, як корабель від берега, ідучи у далеке плавання, щоб борознити води світового океану.
Вже не збудить її зі сну грайливим ласкавим сонячним променем, не заколише на своїх долонях під сонату місяця і вальс зірок. Вона житиме, так, як жила до нього, просто змінить усі замки на вході до свого тіла, щоб він більше не зміг повернутися, не зміг більше принести їй біль, тиснучи на стінки лівого шлуночка її стомленого серця.
Вона відпускає його. Сьогодні. Саме о цій порі. Так?
Без слів... 
