Присвячую моїм сестрам і землякам,
розкиданим долею по світі...
Ти прихилилась
до мого плеча, кохана...
Над Білою гроза стихає.
На клапті лють вітрів
Без жалю хмари рве і розкидає
Куделі їх на золото полів.
І мокрий морок, і чорний страх
Відлунням затихає на товтрах.
Остання крапля впала на листок,
Вод грозових відносячи потоки,
Дорогою бурлить струмок
І літнє сонце лагідне,
І неба відкривається блакить,
І босим по холодному болоті
Дитинство моє радісно біжить.
Дощем, як щирими слізьми,
Якими, згадуючи, плачем ми,
Омиті батьківські могили,
Хрести..., хати,
де вишнями рясніє сад.
О, Боже, добав нам сили,..
Але хіба повернеш все назад?
Святая Біла,
моє село, моя колиско,
моя печаль і спокій мій,
Від тебе зараз я не близько,
Та я твоя дитина
І ти зі мною, в душі моїй.
До тебе знову
я думками повертаюсь
І згадую і каюсь…
Ти прихилилась
до мого плеча, кохана...
І знов гроза над Білою лунає
І знов дощі рясні приносять грози -
Дітей твоїх розкиданих по світу сльози…
*є варіант авторської пісні
