Вона не розуміла, чого їй так весело, чого вікно її душі так очистилось, заблищало. Чи то від того, що вона попрощалася з Ним, чи від того, що не попрощалася. Вона сама не розуміла того стану, в якому перебувала – петляла десь між небом і землею, між сьогоденням і вічністю, між звіданим й невіданим, солодким і перченим. Все якось змішалося, набрало невизначених барв, форм, невпізнаного смаку.
Учора…, так, учора їй здавалося, що вона Його майже позбулася, видихала з гарячих грудей, по краплі, по міліметру віддаючи навколишньому обширу, який радо клеїв ті дрібні часточки і приймав набуту цілість у свої обійми. Та ще і сьогодні зранку, коли так гойно із чаші душі теплою парою стало пробиватися почуття, запарене з остатків його присутності в тілі, вона рішуче спинила той процес і силою думки витиснула рештки магії зі своїх змучених судин.
Але після обіду… Та ні, іще в обід усе змінилося. Він повернувся…, здолав усі незнані його і її пам’яті шляхи. Повернувся і тихо ліг на спорожнілу тахту її серця рудим пухнастим котом, щоб відігріти голос давньої пісні – тої що народилася минулого року у місяці, коли цвіте верес, з маленької чорної зернинки слова у її горлі.
буть....
і видихати 
