Вона їхала з роботи рейсовим автобусом. В салоні людей було небагато. Сиділа, гляділа у вікно. Пролітали дерева, поля, луги. Вона дивилась на них і не впізнавала. Ще недавно все таке було соковите, багате, піднесене. Все шуміло, хвилювалося, дихало. Сьогодні вичахло, осунулось, збідніло.
В автобусі було тепло. Вона сиділа і думала, що якби поруч з нею тут був він, тримав її за руку – так міцно і впевнено, то її б зовсім не хвилювали оті переміни в природі. Вона б собі отак їхала, їхала, перетинаючи всі паралелі і меридіани, полюси і екватори, пори року, спокійно перегортала б дні один за одним, як листки календаря, ловила б крізь шибку сонце і вітер, сніг і мороз.
Їхала б отак вічність, тільки б він тримав у своїй руці її руку.…