Цілий день вона була сама не своя. Їй не давав спокою один цікавий клубок, що закотився до квартири, коли вона вранці відчинила двері. Це був клубок Його дум. Вона старалася розплутати його, але в неї нічого не виходило – надто багато було нав’язано вузлів, надто багато ниток переплелося, причому, різних за товщиною, та й за кольором - зелених, червоних, брунатних.
І коли вечір поклав свою чорну лапу на подвір'ї її будинку, вона відчула втому і злість, тому жбурнула той клубок, куди подалі. Вечір, бачачи це, усміхнувся їй повним місяцем, заблимав зірками-очима. Незабаром прилетіла ніч-фея, яка теж їй лагідно усміхнулась, а потім взяла на руки і заколисала, як малу дитину. Вона миттєво провалилися у якусь глибоку яму і їй нічого не снилось, а, може, й снилось, але горобці виклювали її сон – оті, що вранці збудили.
Коли вона встала, наткнулася ногою на клубок. Зігнулась, підняла, глянула. Він якось так по-новому заграв у її руках. Може, від того, що сонце лизнуло його своїм язиком, а, може, від того, що сонце спершу лизнуло її.
Вона не знала, що їй робити із цим клубком. Їй набридло розплутувати ці його думи-нитки.
І все ж не викинула, як це хотіла зробити вчора, поклала в корзину. Може, колись... прийде час, і вона займеться ним….
Так життя у нас складається, що на путі клубки трапляються, ми їх розмотуєм, мотаєм, а попім закидаєм...Та не на довго, бо знову нові клубки появляються...
гарний образ, Любо! 
