Йому подобається стояти на балконі, курити, рахувати листя, яке падає із клена і думати, що ще трохи і йому не буде що рахувати, бо діло йде до зими. Він не любить зиму за те, що вона шукає шпарину у його дублянці, щоби запхати туди свої налиті льодом щупальця, за те, що вривається у його спокійне налагоджене життя галасом гучних свят. Та іноді ця зима таки приносить йому радість. Це буває тоді, коли вона накриє свої землі, нагі дерева і кущики білими махровим рушниками із розсипаними на них дрібненькими сріблястими зірочками. Тоді він неквапливо вдягається, виходить у двір і збирає ці зірочки. А вони вириваються, падають на його дублянку і вуса. Він їх струшує, а вони знову налітають, ніби бавляться з ним.
Ще він любить взимку, коли вітри засипають у долинах і ярах під спів Сніжної Королеви, покинути своє обжите місто зі всіма його нагальними і не дуже справами, що обвиваються вужами довкруж шиї, і поїхати в село – туди, де природа ще дихає не обпеченими легенями і дивиться широко відкритими очима дитини. Там він займається тим, що витягає замерзлу рибу із ополонки. О, як та луската живність довірливо пхається йому до рук. Але вирок їй уже давно винесено. Вона народилася для того, щоб бути спожитою.
А що вона? Вона теж любить виходити на балкон, рахувати листя, що злітає з горіха, рахувати його і думати, що то летить, насправді, не листя, то летять її дні, і що вона ніколи не варитиме юшку з тієї риби, яку він наловить…
Мені Ваші рядки нагадали шкільну, правильну літературу - твори Панаса Мирного, мову Коцюбинського, таку справжню, щиру, українську. А ще, мені здалося, Ви, як автор, отримали задоволення від написання. Це відчувається. То ж, як в школі, тверда пятірка!