Доцільно не скриєш минуле,
Й не скажеш що все вже пройшло,
Із часом нагрянуть ті хвилі,
Й згадаєш усе що було.
Не скажеш, що серце забуло,
Що лід цей на віки застив,
І поглядом сірим змарнілим,
Той вигляд немов не любив.
Так вдало вдаєш ту байдужість,
Здавалось що серце мовчить,
І усмішка сяє що сили,
Й в очах більш ніщо не горить.
Слова вже твої охололи,
У них неповага за все,
А я лиш усе те згадаю,
І це все мене так гризе.
За що ж така не повага?
Ти скажеш що я не любив!
Я знаю що я таки інший,
Я все для тебе робив.
Я просто лиш дбав про майбутнє,
І щастя для тої сім’ї,
Яку ми завжди будували,
Здавалось хоча б так мені.
А ти все закінчила швидко,
Жорстоко обрала момент,
А зараз поглянь як це низько,
Вдаєш буд-то був в тому сенс.
Й залишиш одні лиш питання,
Сама лише скажеш прости…
А серце від слів розриває,
Навіщо тоді були ми?
Навіщо роки були разом?
І доля усе ж звела нас,
Якщо ось таке це знущання,
Котре розриває весь час.
І миті життя особливі,
Як перла самої душі,
Залишать усе те буденне,
Й в минуле підуть на віки.
А.А. Отченко 2.11.15р.
