Вона захопить і пожирає , як мати Всесвіт нас, своїх дітей
Воно існує на кінчику язика
Горінням вуха
Важка нвбрякла голова
Немає
Світ мене не слуха
Киває м'якість голови
Калюжи манять , серце дзвонить у ребра тихим ритмом
Коли та лінія проходить
Неначе із землі змія
Брунатна темна , жилу гонить
Коли у золоті дзвенять від ясності її окови
Темного світу, що тримає її , як агарозний драглистий гель , усочений в основу
З сердець віддалених від мене стіною вогнів
Хто я тепер ?
Неначе вітер відгорів , той темний що розжареним залізом тремтить у віях , трусить ноги
Обличчя ваші всі мертві
Далекі статуї свободи
Маленькі любі брехуни
То все що вмію , відчувати як шлунок мій пробита вата
Як манить лінія мене , у світ себе , в свою нагоду стати мною , щоб повернутися додому , у серце полів , де кричати - усьому болю страта , де те святе що вкопане у глибині лісів , торкнулося і закричало у відповідь до пульсуючого ока .
Темрява неглибока
Вона захопить і пожирає
Як мати Всесвіт нас своїх дітей , стомлених променів що немають імен , нас малих тендінтних сірих всіх не врятує , бо наша порода земля , і хрест наш земля , і у венах наша земля
Рід могу роду - пісок , і ніщо , як пилок розвіє жменю і розірве серце бо не знатимеш де твоє вірне
Ім'я
Сказане , утробне чи набуте .
Я зсуваюся у просторі паперовою балериною , фальшивою подобою
Ніхто не загляне у те що сковзне у саму глибину чорних потоків з електричними лампами
Ніхто не запамятає вираз сну
Не зловить тонкі легенькі рухи
Не почує мого бриніння , мого сковзання у реальність
Більш опуклу , наче м'яке прозоре небо , огорнуту всім правильним і чистим
Розсунутого на спектри
Розмито грані , і фіолетове
Штучне небо, наче ти, не знає хто воно
Крихкі залишки
Наче намагаються створити щось нове , але не знають себе
Розпадаються своїми кімнатами
Все живе , як і найдобріша посмішка у світі
І найзабутіша душа розчиниться у мені шлейфами тебе
Обійме як смерч смерч
Потік потік
І зникне за цими стінами
У вирізаних очах реальності
Тінь . Шкіра. Тінь
