Цей божевільний світ заглиблюється в прірву.
Одні летять до смерті, а інші прагнуть жить.
Як в ковдру, загорнулись ми у брехню манірну,
Забувши хто ми є, аж на столітню мить.
Отак живем собі, бо наша хата з краю.
В очах сивий туман, сліпить, як у пітьмі.
На будь-які питання, в нас відповідь: «Не знаю!».
Тут кожен сам собі. Без звуку – всі німі.
Байдужість – страшний гріх, та ми в ньому живЕмо.
Як сталася біда - то очі хутко вниз.
Маріонетки ми. З шнуровками ідЕмо.
Беземоційна гра. Без жалощів і сліз.
І сором визнавати, та стали одержимі
Роботою, грішми. Живемо у брехні.
Просиджене життя у інтернет-режимі.
І не помітили, що живемо на дні.
