ТАКОГО НЕ ПРОСТИТИ І НІКОЛИ НЕ ЗАБУТИ!
Я народився, жив, співав
в Радянському Союзі.
І вірив в те, чому учили школа,
комсомол.
Що всі його народи-браття.
В обіймах партії – як друзі.
А в анекдотах – другорядні,
мов каліки, недолугі:
кавказці, азіати, чукча,
молдован, хохол.
І більшість подумки вважала,
що йшло усе це зверху.
Імперський гонор брав верхи.
Нікуди не зникав.
Ліпила штучних росіян
держава-партія уперто.
Зростали думи дисидентські.
Стала їх – ріка.
З очей змивалася полуда
вільно, поступово.
Події у Новочеркаську...
Саблін... Григоренко...
92
Як сум проймав жахливо невимовний,
коли у Благовіщенську,
не повністю притомний,
я бачив українські вулиці...
А це ж бо – Схід Далекий!
Поїздив по Прибалтиці.
Душа – як оживала.
Мене з моєю мовою приймала там земля
і люди, чисті люди.
Це віри додавало,
що нація – це сила. Ще жива!
В Кремлі там знали:
до Європи
прибалтийці схильні.
Вони, до того ж, не слов’яни.
До волі потяг сильний.
Ось українці – це найменші «братики»-хохли.
Їх приручили. Хоч народ спесивий.
За два століття підрубати їх змогли.
Зрусифіковувати треба їх щосили.
Ще як студентом був в Москві,
ходив як онімілий:
не дозволялись українцям сходки підозрілі
на день народження Шевченка...
хоч які малі.
...................................................................................
93
Коли Союз розпався –
теж не вірилось, що пута
Москви розірвано.
За вплив пішли конфлікти...
І війни за збереження реліктів.
Та щоб на нас пішов війною
у нахабності роздутий
московський «старший брат» –
народ чи сурогат?
Такого не простити
і ніколи не забути!
Їм окаянним, підданим
вже прийдеться збагнути:
віднині вам ніхто ні сват, ні брат.
2014