Ходить дівчинка Оленка
Сумною по хаті –
Завтра в мами буде свято…
Що їй дарувати?!
В тата в гаманці є гроші –
Пурпурові рожі
Він для неньки подарує,
І духмяні, й гожі.
Брат уміє майструвати.
Своїми руками
Зробить скриньку він гарненьку
З підписом «Для мами».
«Дуже хочу, щоб зраділа
І всміхнулась ненька…
Що мені подарувати?
Я ж іще маленька…»
Раптом, рипнувши дверима,
Хтось вступив у хату.
«Бабцю, бабонько Галино!
Хочу в Вас питати:
Ви уже живете довго,
Знаєте багато…
Що я можу рідній нені
Та й подарувати?!»
Посміхнулася бабуся,
Сіла на перину,
А онучку посадила
Собі на коліно.
«Слухай, сонечко, я знаю
Диво-таємницю,
І вона якраз для тебе
Зараз знадобиться.
Та велика таємниця
В калиновій мові!
Щастя й втіхи так багато
Криється у слові!»
«Це цікаво… Але ж тільки
Яке слово взяти?
Я читала вже абетку –
Там їх так багато!»
«Пам’ятаєш, - бабця каже, -
Я «Кобзар» читала, -
Мама слухала, всміхалась,
Глибоко зітхала…»
Узяла ото Оленка
Й написала вірші.
Не такі, як у Шевченка,
Може, трохи гірші.
Але мама, як читала,
Сльози не здержала –
Ніжно донечку обняла
І поцілувала…