Я б взяв її ніжно за руку,
В обіймає тихенько стискав,
Й шептав тишком на вушко,
Як я її сильно кохав.
І трепетом ніжності тіла,
Й завзятість в тендітних руках,
Вона відкривала ті крила,
Від них я швиденько в злітав.
І кожною миттю це щастя,
Долоні тримати її,
Відчувши той пульс що не гасне,
Запалює вогник в мені.
І очі її зачарують,
Неначе веселка зійшла,
Я будні усі так забуду,
Адже була поряд вона.
І голос її солов’їний,
Долоні ще більше стискав,
Мене ж обіймав певно янгол,
Якого я сильно кохав.
Він певно зірвався до неба,
Покинувши це майбуття,
Полишивши те що не треба,
Поринув десь там в небеса.
І з цим відчуттям захлинаюсь,
Неначе мене вже нема,
Позбавивши часточки серця,
Заплаче так гірко душа.
Здавалось б неволею стало,
Кохання самотнє в мені,
Взаємності й кольорів щастя,
Позбавились радужні дні.
І в часі сердечко згасає,
Здавалось биття вже нема,
Шкода що вона не кохає,
Мов камінь зробилась вона.
Та з часом коли охолоне,
Й здалося що це все кінець,
Згадає лиш той хто був в змозі,
Та кинув усе нанівець.
І певно із жалем заплаче,
І гірко буде на душі,
Кохання котре було сильним,
Буває лиш раз в житті.
А.А. Отченко