Кохати, вірити, чекати…
Молити те чого нема,
І сльози тишком витирати,
І усміхатися щодня.
Просити те що не здійсненне,
Хоч віра зовсім вже крихка,
У болі серце ж оповите,
Страждає потайки душа.
Та все ж би тишком лише знати,
Що в неї радісне життя,
Що не згасає та усмішка,
В яку закоханий був я.
Що день від дня вона яскрава,
Як промінь сонця по землі,
Він неймовірно пестить тіло,
І зігріває кожні дні.
Просити в очі ті поглянуть,
Які засяють як зірки,
Вони немов поодинокі,
Це з ними мрія на межі.
Межі реальності напевно,
Хоча не є моїм буттям,
Кохаючи, я вірю в неї…
І залишаюся все сам.
Я молю Господа простити,
За всі її людські гріхи,
І вірно й бережно любити,
Оберігаючи в житті.
Й просити щоб минали біди,
В житті щоб щастя лиш було,
Щоб все вона могла стерпіти,
І щоб постійно їй везло.
І ввечері її в обіймах,
Коханий віддано зігрів,
І щоб кохав її тендітну,
Так як кохаю я її.
А.А. Отченко
