Історія минувшого життя «Заключення» Слово автора… А. А. Отченко
Кожна історія з життя має свій початок і своє закінчення. Важко стверджувати і писати те що тривожить мою душу. Те що не покидає моє серце і мої думки. Навіки залишиться в моєму серці, так як й люди котрі перебували в моєму житті. Пишучи вірші кожен раз замислюєшся над минулим, шукаєш причини і розуміння в тому що вже заподіяв. Шукаєш свою вину, навішуєш себе всім аби намагатись самостійно зрозуміти те що трапилось. Кажуть життя занадто коротке аби замислюватись про минуле. І взагалі час лине досить швидко вперед. Так… В самотності тим паче. Здавалося б що музика це єдине що не полишає мене в самоті. Це як супутниця мого одинокого серця. Кожен трек лиш нагадує те що було те що здавалось б ніколи не зникне з мого життя. Так само й місця які за долі секунди зворушують здавалось ледь рухоме серце.
Кохання… Кожен з вас певно задається питанням « що він пише? Йому лише двадцять два роки… Що він в цьому житті розуміє?». Як і вірші, в котрих свій стиль вподобаний мало кому. Багато хто з читачів цікавиться одним «Хто?» і « Чому саме так?». Відповідь досить проста, хоча з нею цілком не згоден… «Доля». Життя сурове і непередбачуване, ніколи не очікуєш що буде далі. І тим паче не знаєш що може трапитись. Є лише здогадки. Так і в моєму житті настав день котрий змінив усе що було і надало нові наслідки в подальшому бутті. Це як точка відліку закладеного механізму котрий зупинив все щасливе що перебувало в моєму житті. Забравши все чим я дорожив і дорожу по сьогоднішній день. Сім’я…
Ви можете мене всі критикувати і засипати порадами і тим паче образами, говорити як мені діяти але факт залишається фактом і виходу не має. Ніхто з вас не задумувався певно як ж все ж таки важко знайти ту єдину і створити з нею сім’ю. Важко все тримати на своїх плечах і не скаржитись на це… особливо в такому молодому віці. Кохаючи і бути коханим маючи сина і жити цим щастям це все чого бажала моя душа і серце. Певно не склалося. Ось тільки від цих слів не легше. Доволі часто думаєш і зважуєш як би було по інакшому можливо б усе змінилось. Та все ж це колись мало трапитись. Я звинувачую себе у всьому що було, картаю себе за все, гадаючи що так щось налагодиться але ж ні. Вона втікла. Вдало вибравши момент полишила здавалось б те що заприсягалась не раз кохати. Я як чоловік кохаючи до нестями намагався не раз повернути і врятувати те що будував роками. Те що зруйнувала вона за лічені дні. Але чомусь кохаю… Гризу себе за це але кохаю, адже до моменту коли вона мене полишила вона була зовсім інша. Сумую за нею, тою якою вона була. Це неначе поховати її в своєму серці і спогадах адже в реальності вона вже інша. Життя саме нагадує її доволі часто. Вже б й хотілось реально тоді не вижити і полишити цей світ. Час від часу цього хочеться й досі. І не питайте чому відповідь проста кохаю… А вдіяти нічого не можу. Дуже часто намагався відпустити і забути але кого б тільки лиш обманювати, забути не можливо. Вона давно стала частинкою мого серця, і щоб не згадувати цього треба щоб воно не билось. В лікарні було важко дуже важко, здавалося що бачу всіх в останнє…в момент коли мене побили все що лиш було в голові до втрати свідомості був син і вона і питання на кого я їх полишу. А що зараз я вижив так їх нема. Завдячую всім хто був і підтримував в важкий час для мене і мого життя. Батькам і братам з сестрою, куму та кумі,бабусі й дідусю, друзям Ромі, Сашку, Владиславу, Владу, Марині, Лесі, Наталії, Олегу. Також завдячую всім хто мене підтримав і зрозумів. Особливо Миколайчику, синочку котрий кожну ніч приходить у мої сни. Сину як би ж ти знав як я тебе кохаю… Сумую за тобою,ти все що в мене є хоча й не поруч. Я хочу щоб колись ти це перечитав і зрозумів що я не цього хотів для тебе. Я не розумію її як матері і як людини такі вчинки не мають жодної людяності по відношенню до мене до дитини в особистості. Кажуть дитину в матері відбирати не можна… не людяно. Скажіть а позбавляти батька дитини і всього того що дитина зробить за своє життя це людяно. Це такий вчинок матері, жінки… особливо після всього що було. Що дуже болісно так це те що в важкий для неї час я завжди був поруч… мало того я брав участь в усьому аби їй було легше. І знаєте що мені це приносило не аби яке задоволення… Все що я робив я робив з кохання до неї і до дитини. Хотів і хочу аби дитина мала справжню повноцінну сім’ю а не те що є на даний момент. Я прекрасно розумію що може бути далі але не цього я бажав і бажаю для дитини. Дитина заслуговує найкращого а не те що можна дати… від життя це лиш мінімум повноцінна сім’я.
Кажуть краще буди з тим хто тебе кохає а не у ніг коханого. І лиш зараз я це почав розуміти. Моє життя змінилось. Я змінився, мене змінили ті обставини що трапились. Тепер я бачу хто в реальності друг а не так муляж, я бачу всіх хто зі мною і всіх хто мені бреше відверто стверджуючи інше. Я маю роботу і кар’єрний ріст, маю колег і оточення котре мене розуміє. Я відновив свою творчість і надалі пишу вірші як і колись. Я співпрацю з видавництвом щодо випуску власної книги, і вже опублікувався в літературному альманасі. Все це лише за для того аби син міг і пишався мною як батьком… Все що я роблю лиш тільки для нього. Гадаю він мене колись зрозуміє. І можливо колись ми все ж будемо разом гадаю я цього заслужив.
І на кінець цього всього лиш можу стверджувати те що я кохаю і страждаючи від цього лиш вкотре нагадую те що сильні люди ніколи не полишать початого і в важкі часи не здадуть назад. Вони будуть йти тільки вперед не зважаючи ні на що. Кохайте усім серцем в часи сварок і важкі часи відносин, нагадуйте одне одному про минуле перегляньте фото, можливо переписку ( листи ). Розумно змінитись в відношеннях і намагатись врятувати їх чим шукати і починати все спочатку. Все одно ви будете все зрівнювати все з першим своїм досвідом. Адже перший він незабутній, перший це оригінал а не подальші копії із змінами. Справжнє кохання одне і не повторюється.
І на останок завершення Історії минувшого життя… Важко писати про таке… Ніколи не гадав що реально доживу до цього, ніколи не буду навіть знати що це таке Розлучення. Але ж ні 10 червня стане кінцем цього роману автобіографічного характеру в моєму житті. А я все ж залишусь з коханням в серці, та вже лиш сам. Залишаються думки які не покинуть ніколи і тривожитимуть усе подальше існування. В моєму розумінні вона залишиться тою котрою я її зустрів і побачив вперше, тою котрою вона була для мене завжди Сонечком, Володимирівною, Зайчиком, Анюткою, Кицьою. Це день коли законим чином відрізають метафорично частинку серця і завдають біль і необізнаність…День коли шлюбне кільце скочується з правої руки на ліву і нагадує все що було.
Так після цього всього й не хочеться анічогісінько адже страх і подальше зневірення в тому що кохання буває взаємним на довго насправді існує. Все більш і більш переконуюсь що я однолюб і останій романтик… Який в самотності може сидіти у вікна і згадувати все до дрібниць адже адже це для мене мало велике значення.
Дякую за увагу!!!
