|
Здавалося, що полум'я каганця виконувало прадавній, тільки йому зрозумілий танок. Ось воно випрямилося,стало навшпиньки і почало тягнутися до стелі, а через мить – вже нахилялося то в один бік, то в інший, присідаючи все нижче і нижче і раптом… - знову піднялося і стало навшпиньки. За вікнами хурделиця, як навіжена, жбурляла снігом в шибки, ніби просилася в хату, в затишок і тепло. Тишу,яка в цей час в хаті була господаркою, час від часу порушувало тріскотіння каганця і гуготіння полум'я в грубі.
Марфа сиділа за столом і, забувши про недошиту сорочку для сина, яка лежала у неї на колінах, заворожено дивилася на полум'я каганця, а думки вперто, болючими спогадами, повертали її в минуле. Їй влітку виповнилося 35 років, вона була красива, білолиця, темне волосся було заплетене в косу і скручене в тугий, важкий вузол. А ось сіро-голубі очі, обрамлені густими темними віями, були наповнені сумом і слізьми. В 20 років вона вийшла заміж. Іван був парубком вродливим, високим,кріпкої статури. Марфуші дуже подобалася його усмішка така щира і ніжна, рідна з першої хвилини їхнього знайомства. Старшу донечку Наталочку, Марфа народила через рік після весілля. А потім через чотири роки народився син Толя, й ще через 2 роки - найменшенька, Тася. Дівчатка дуже були схожі на тата, а син - на маму. В їхній сім'ї панувало кохання і щастя. Думалося, що так
буде завжди.
Але доля вирішила інакше. Несподівано десятирічна Наталка захворіла на сухоти. Цілий рік дівчинку лікували, а вона згасала, як свічечка. Смерть Наталки була не тільки першою непоправною і важкою втратою , а ще й випробуванням для Марфуші й Івана. Після такої втрати вогник їхнього кохання міг теж згаснути, але, слава Богу, цього не сталося. Їхні почуття навпаки стали ще ніжнішими й довірливішими, бо їхнє почуття було мудрим і терплячим. Та біда не приходить сама.
Напередодні роковин Наталчиної смерті, Іван раптом занедужав. Пролежав два тижні, схуд, змарнів, але хвороба відступила. Та це тільки так здавалося. Вже через місяць він зліг і більше не піднявся з ліжка. Сухоти повернулися в їхній дім. Цілий рік Марфушенька робила все можливе, прислухалася до порад лікарів і знахарок, але підняти Іванка так і не змогла. За тиждень до смерті Іван весь час спав, впадав в забуття, марив. А ось в останній свій день, опівдні, він прокинувся, подивився довгим, уважним поглядом, ніби не міг впізнати, на Марфушу і сказав: « А мені зараз наснилося, що ми всі йдемо лісом і раптом перед нами з'явилося глибоке й широке урвище. Ми, в розпачі, зупинилися і тут, невідомо звідки,перед нами з"явився чоловік. Він мовчки підійшов до мене і раптом поставив мені на чоло розпечене тавро. Я й зараз на тому місці відчуваю пекучий біль. Глянув, а вас поруч вже немає – ви почали віддалятися від мене, а перед вами поповз густий-густий туман. На протилежному боці урвища я раптом побачив Наталочку. Вона усміхнулася, покликала мене і сказала: «Тато,йдіть до мене. Мені тут без Вас так самотньо.» Я навіть й не зрозумів,як я опинився біля неї. Взяв Наталочку за руку й вона повела мене по зеленій траві все далі і далі від урвища». Марфуша слухала Івана, вдивлялася в рідне, але вже чомусь незнайоме обличчя і плакала. Іван усміхнувся, повернув голову до стіни і затих… Назавжди. Так вона в 32 роки стала вдовою.
Пройшло два важких й довгих роки, наповнених відчаєм і самотністю. А вчора сталася дивна подія. Ввечері Марфуша пішла до Підгорних, сусідів, які частенько гукали її з дітками в гості. Їм хотілося чимсь зарадити, відволікти Марфушу від сумних думок. Час пролетів непомітно, треба було йти додому. Дядько Гнат провів їх до хвіртки і вони пішли через подвір'я до ганку. Хата дивилася на них темними вікнами, але раптом Марфа побачила, що в кухоньці горить каганець. За столом, спиною до вікна, сидів і читав книжку… Іван. З переляку вона схопила дітей і побігла назад, до сусідів. Дядько Гнат ще був на подвір'ї. Він здивувався, а Марфуша не могла сказати нічого, окрім : «Там в хаті…».Дядько Гнат махнув рукою і побіг до них додому. Зайшов на ганок і почав гамселити в двері. Йому відчинив Іван, але не Радченко, що помер, а його двоюрідний брат – Тищенко Іван. Дядько погукав Марфушу і полегшено зітхнувши, пішов додому. Коли діти позасинали, Іван розповів Марфуші, що він прийшов до неї, бо в нього була важлива розмова. Побачивши темні вікна, він зрозумів, що їх немає вдома, він знайшов ключ і зайшов до хати. Раніше він частенько з сім'єю чи сам приходив до них в гості. Брати дружили й завжди допомагали один одному. А, коли Марфуша овдовіла, він і їй допомагав, не залишав без уваги. Іван Тищенко вже п'ятий рік був вдівцем і мав трьох дітей: Льоню, Раю і Миколку. Діти обох Іванів теж між собою дружили, бігали в гості, а іноді й залишалися ночувати.«Я ось чого прийшов,Марфушенько, - сказав Іван –ми один одного знаємо давно,обоє залишилися з дітьми. Давай одружимося». Марфуша помовчала, а потім запитала: «А що на це сказав би мій Іван? Ти про це не думав?» Іван мовчки одягнувся, а виходячи з хати, озирнувся і сказав: « Я буду чекати». До ранку Марфуша так і не заснула. Весь наступний день згадувала і згадувала вчорашню зустріч з Іваном. А ввечері, коли дітлахи вгамувалися і позасинали, вона сіла до столу, щоб дошити Толикові сорочечку. А потім задивилася на вогник каганця й поринула думками в минуле. Марфуша глянула на годинник, добігала дванадцята година ночі. І … раптом вона почула, як зойкнули тихесенько вхідні двері, полум'я каганця присіло , в кімнаті стало майже темно. Вона різко обернулася, полум'я піднялося навшпиньки і вона побачила Івана, коханого і єдиного. Він стояв на порозі в вишитій нею сорочці і усміхався такою ніжною і рідною усмішкою, що й вона мимоволі йому усміхнулася. Потім він пройшов в кімнату, де спали діти, постояв біля їхніх ліжечок, ще раз подивився довгим поглядом на Марфушеньку і… знову зойкнули двері. Марфуші стало страшно, вона перехрестилася, загасила каганець і лягла вдягнена на ліжко. Сон довго не йшов. Вже перед світанням вона заснула і їй наснився Іван, який обійняв її і сказав: «Марфушенько, виходь заміж за Івана. Він тебе і дітей не образить, а буде для тебе люблячим чоловіком, для наших дітей – гарним батьком. А приходив я до вас, щоб благословити на нове життя». Так і сталося: Марфуша і Іван Тищенко прожили разом 45 років. Іван дуже кохав Марфушеньку, був гарним господарем і люблячим, але строгим батьком. Багато чого було за ці роки. Іван на війні втратив ногу, старший син Льоня помер в госпіталі від поранень. За дітей, яких вони виховали разом, перед людьми їм ніколи не було соромно. А Івана Тищенка діти завжди з повагою називали Батя. І онуки, й правнуки між собою діда Івана величали теж Батьою. Марфуша до останніх своїх днів не забула благословення свого першого Івана і була йому за це все життя вдячна.
ID:
585256
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.06.2015 00:07:33
© дата внесення змiн: 30.09.2015 20:08:51
автор: Радченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Добре, що овдовілі чоловік і жінка побралися і створили міцну сім'ю, ощаслививши своїх дітей. Господь завжди винагороджує за важкі життєві випробовування. 
До сліз, Оленько, пройняло, до сліз...і печаль, і радість...все несе нам життя... 
