...Місяць, великий і мовчазний, висів у прямо переді мною, час від часу затулений легенькими прозорими хмарками, що швидко пропливали повз. Він здавався мені старим: його кратери були схожі на зморшки чи шрами, до того ж, він був сивим.
Кажуть, що на місяць не можна довго дивитися, але я не відводила від нього очей. Він заманював мій погляд до себе, зачаровував, наказував думати про все на світі.
Ось він зайшов за гілку осики, і зорі стали сяяти яскравіше. Вони знаходилися на величезній і водночас малій відстані від місяця та від мене. Зірки мали різне забарвлення: ця була голубою, інша - сріблястою, ще одна - червонуватою, та - золотою. Одні блимали слабко, а інші сильніше, змінюючи білий колір на блакитний або червонястий.
Раптом, зовсім перед моїми очима, одна із зір зірвалася із місця, падаючи і залишаючи за собою срібну риску з вогню. Миттєво пролетівши далекий шлях і встигнувши зачарувати своїм швидкоплинним падінням, зблиснула востаннє. Вона безслідно згаснула.
