Подорожувати я любила багато.
Найкраще місто світу розпочала шукати.
Присвятила життя готелям.
2014 рік. Весна. Париж.
Ейфелева вежа, Єлисейські поля.
Всюди лише чути «Madame, madam».
Хоч і має вежа на всіх вплив:
Робити фото з усіх сторін.
Але не те, не те шукаю.
2014 рік. Осінь. Берлін.
Славнозвісна стіна.
Руїни.
«Danke, bitte».
Цікаво.
Але не те, не те шукаю.
2015 рік. Весна. Нью-Йорк.
Статуя Свободи.
Величезні будівлі.
Море людей.
Всюди розмови.
«Hello. Hi»
Місто – живе.
Але ця щоденна метушня набридає.
Не те, не те шукаю.
2016 рік. Осінь. Дубай.
Оце такої!
Я в захваті.
Неймовірна краса.
Чудова архітектура.
Місто із золота.
Але.. щось не те…
Не вистачає традицій.
Не вистачає народу.
І це не те, не те шукаю.
2017 рік. Весна. Втомилася.
Хочу до рідних.
Хочу на Батьківщину.
Їду додому.
Сходжу з потяга.
Мову відбирає.
Та це ж Дубай у квадраті!
Біля кожної вежі Ейфелева не стоїть.
А музеї руїн, ох, так і пропахли історією.
Не те, що якась там «стіна».
А церкви, оце церкви!
Ніде в світі таких нема.
А народ, ах, який народ!
Знайшла! Знайшла!
– Де я? Що за місто? – шоковано питаю.
– Київ, пані. Ласкаво просимо!
