Подешевшало !!!
Гумореска про наші душевні поневіряння, бідності та багатства
Анфіса Букреєва
- Здраствуйте! – майже прокричав глухий на одне вухо дід Тимошка, по обіді пришкандибавши до сільської крамниці.
Дві товстелезні продавщиці лише пильно подивилися на білу стіну, що знаходилася зовсім не там, де стояв дід. Жінки мрійно та неквапливо позіхнули й одна з них, менш пикатенька, нетерпляче промовила до товаришки:
-Та читай, що там далі було, читай Лізо!
Ліза, надзвичайно товста, пишновуста жіночка, швидко перегорнула сторінку книги й, затамувавши подих, почала:
-«Жагучі, холодні руки графа мов охопили її молоде тіло пекельним вогнем жаги…» - тут Ліза, мрійно відірвала очі від сторінки, подивилася на другу продавщицю й натхненно промовила:- Як же чуттєво, як же палко написано! Ось – справжній чоловік!»- додала вона, міцно стискаючи сторінку книги пухкенькими ручицями.
На се її товаришка, дивлячись на здоровезну зелену муху, що ненажерливо ковтала печиво на одній з сусідніх полиць, нетерпляче мовила:
-Та не спиняйся - читай скоріше, що ж там далі!
«Він цілував її так…
На цьому важливому літературному моменті дід Тимошка,здивовано вирячивши очі, несміливо підійшов до тієї з продавщиць, яка як йому здалося, була менше зайнята, й пробубонів, витягши зі старих штанців пом’яті п’ять гривень, промовив:
-Хлібця дайте, будь ласка, дешевого!
-Скільки?- заревла продавщиця, не дивлячись на діда.
Дід Тимошка, ще більше вирячивши очі, здивовано глянув в самі очі Богдана Хмельницького на гривні, потім уважно оглянув цінника, й, нічого не второпавши, подумав: «А може – подешевшало?…»
-Не затримуєте! Скільки Вам хліба дати? Оглухли?- вже розпалюючись, нервово ревла, почервоніла обличчям, перша продавщиця.
Дід Тимошка, ковтнувши тверду слину,раптом, на це мужньо процідив:
-Чоти-ти-ти-Ри!
Пухленька Лізонька читала далі:
-«Його кучеряве, каштанове волосся закрило її красиве дівоче лице. Від почуттів не було чим дихати.
-Ова.. Який чоловік! Читай, Лізо! – натхненно промовила продавщиця,замріяно дивлячись на гривню та механічно вкидаючи у дідову торбину чотири хлібця.
- Все? – знову загула вона, зі злістю оглядаючи набридлого старого. Та дід Тимошка у цю хвилину мов оглушений, нікого вже не чув а лише напружено метикував: «І чого це вона гроші не забирає? Може й правда - подешевшало?»
-Все? – від зневаги дідової, продавщиця аж позеленіла, насупилася й стала зовні схожа на ту здоровезну муху, що ще й досі зі смаком їла печиво, незважаючи ні на кого. – Ще щось берете? Кажіть швидше! Кажіть!
Дід все стояв біля прилавку з розкритою торбиною, наче чогось бажав, заворожено дивився на печиво, хапав повітря й мовчав.
-Ой, я вже не можу!- майже завила продавщиця. Що треба, старий опеньку, – кажуть!
Тим часом товстенька Лізочка читала книгу та вже мовчки. Це ще більше дратувало її товаришку й вона дала повну волю власним почуттям та так скажено заверещала, що за сусідньою хатою завив пес.
-Щоб вас, діду, підняло та й гепнуло! Тут часу немає… А ви – витріщили балухи – та мовчите! Чого Треба? Чого? Чого?- жінка мов здичавіла: стрибала біля прилавка, динамічно розмахувала руками, та так,що мало не тицьнула діда під око.
-О, а…- почав дід. - О! А!- і врешті, вкінець знахабнівши, проказав:- Ковбаси, щоб їй чорт, хочу! Та - Багато…
На обличчі у продавщиці з’явилася задоволена усмішка. Тимошка, не зводячи очей з жіночих рук, дивився як вони, оті ручища, швиденько відрізають здоровезний шмат ковбаси.
«Подешевшало як!»-майнуло в голові діда. – Скільки всього на п’ять гривень можна купити!
-Ще щось? - запитала продавщиця, кидаючи в торбу ковбасу.
-Ага… Ще лимончиків... П’ять!!!- зовсім знахабнів дід.
Продавщиця вкинула в торбину ще й лимони, полегшало усміхнулась:
-Ну от, так би й раніше!- і, не беручи гроші, промовила до товаришки:
- Чим закінчилося? Читай, Лізо!
Товста Ліза, смішно почмокавши губами, продовжувала:
-« Очі графа, блакитні та сумні, дивилися на графиню, мов два палаючі смолоскипи. Він тихо мовив: «Мила, я Вас давно кохаю, жагуче, палко. Ах, моє коханнячко!
На це Героцогиня де Бувардіон де Валаньез де Пріазі, мадам Кукдельбер де Пері, старша фрейліна матусі королеви, страшенно зблідла й без тями гепнулася на красиву мозаїчну долівку гостинної. Розчулений, граф Консенрож гепнувся біля неї.
Так вони й лежали, наче дві мармурові статуї доби Людовіка XXI.»
- Оце любов! Не те, що мій Василь… - пиката Лізонька аж сльозу ковтнула.
- Ой яка ж любов! – й собі промовила її напарниця.
А дід Тимошка,схопивши свою торбину, швиденько побіг додому.
Він біг та оглядався, думаючи: «Чи не женуться бува…Ні! Не женуться! Невже дійсно у країні «подешевшало?»
Ой яка ж любов, до нашого народу!
ID:
583556
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.05.2015 20:51:24
© дата внесення змiн: 25.05.2015 20:51:24
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|