Я пам'ятаю подих старого лікаря,
його стомлене обличчя та постать дрібну,
котра завмерла наді мною наче ковдра –
готується рвати тілесну стіну.
Дивлячись у його простецькі очі,
я помічав просвіт маленької дитини
яка боїться здирати криваву шинель,
втомилася бачити це щогодини.
На столі розлігся зовсім юнак,
ще недавно квача грав та сміявся.
Спав під зірками, збирав в полі мак,
та тепер він дорослий – в бою помінявся.
З людини кров не змиває людину,
так само і смерть не зітре доброту.
– Ріжте, лікарю! Благаю! Ріжте!
Я солдат, я тримаюсь, не закричу.
Пройшовся рукою по спітнілому ,
підтягнув рукава, аби не замастити
їх у пекельно-червону росу.
– Синку, тримайся, раджу зуби зчепити.
Руки трусяться наче рейковий потяг,
надивився багато за десятки років:
скалічені діти та їхні присяги.
Такої долі лікар хотів?
Хлопчина хрипить обмальований страхом,
як орел споглядає за ходом ножів.
Колотиться серце оскаженілим птахом –
такої долі воїн хотів ?
Скальпель пройшовся залишаючи стежку
на молодому, холодному тілі.
Душа втекла до небесної вежі,
а старий все рятує наче в похміллі.
Тут не допоможе ні одна хірургія –
душі немає, а лікар вже звик,
що на війні молоді помирають,
а старі догорають наче сірник.