Колись залишив дім уперше
Іще безвусим юнаком,
Пройшовши шлях невдач і звершень,
Для мами був завжди… синком.
Дорога знов його до хати
На цей раз зрілого вела,
І серце стало калатати,
Коли йшов к хаті край села.
Зустрів матусю в підворітні,
Клубочком – вицвіла коса,
Лиш очі ті ж, святі і рідні,
А в них – любов, що не згаса.
Він пригорнув її рукою
Після цілунків, тихих сліз,
Хоч знав матусю не такою,
Торкавсь щокою дивних кіс:
«Пробач за всі роки розлуки
І за непрохану сльозу,
Твої тривоги, мамо, й муки
Тепер я далі понесу.»
Вона, щаслива, посміхнулась,
Здалось, молодшим став і вік.
До сина знову пригорнулась:
«Що ж, так влаштовано наш світ.»25.06.2013.
Ганна Верес
Щемно... 
