За що лиш доля зводить ці серця?
Безжально почуття лиш заминає,
Вони би ринули у темне небуття,
Та там за них лиш згодом хтось згадає.
Згадає те що було у житті,
Ту казку що щасливо розвивалась,
Здавалося все було як у вісні,
Так там навіки все лише й зосталось.
Залишилось у вирі небуття,
Бо доля певно щиро познущалась,
І диким полум’ям зневолені серця,
Від спогадів все більше загорялось.
За що лиш доля зводить ці серця?
Коханням що почалось неймовірним,
Вони ж лиш з часом линуть у увсебіч,
Й гадають що нікому не потрібні.
Та час лиш лине вдаль і не забуде,
І в вирі повсякденного життя,
Є доля що звела серця для втіхи,
Бо все це було лиш не навмання.
І час він все згадає не забувши,
І першу неповторну ту любов,
Яка було воістину лиш щира,
Нагадує життя то що було.
І все що було ти згадаєш з часом,
Бо це був перший досвід для життя,
Примірником залишиться назавжди,
Ти згадуватимеш все те щодня.
Та доля назавжди не роз’єднає,
Пройде чимало часу, вир життя,
Кохання що з’єднало долі разом,
Зведе вас лиш на мить, не на життя.
І в час коли зустрінетесь ви разом,
Ви вкотре лиш згадаєте ту мить,
Коли доля звела вас тоді вперше,
І певно серце трішки заболить.
Та той кому від болі важко було,
Він витерпить усе бо він любив,
І до останнього надіявся і вірив,
Та все що було з часом не простив.
І десь у глибині душі навіки,
Залишилась ось та його любов,
Він пронесе життям своїм тернистим,
І не забуде все лиш ти повір.
За що лиш доля зводить ці серця?
За що лиш серце потім так страждає?
У всіх є певна відповідь на це…
Та я лиш відповіді на це нажаль не маю.
А.А. Отченко
