Так хочеться
у рідний край вернутись,
усістися
на пам’яті крило,
згадати пережите
і збагнути,
було для мене
чим моє село.
Адже це там
мій перший крик дитячий
і перший крок
непевних босих ніг.
Чи зможу я,
хоча б колись віддячить
тобі, село
й мій батьківський поріг?..
Літа давно
вже скроні посріблили,
але душа,
як завше. молода…
Яка ж пахуча
та долівка з глини!
Невже побачу?
Серце… виліта.
Невже погладжу
яблуневе гілля,
скуштую «Бергамоту»
щедрий сік?
Ба, поряд з ними
і моє коріння –
мій пуп,
Навіки тут осів!..
Село моє,
колиско моя мила,
твої ми діти,
ніби весен цвіт,
мов журавлі
у небі просурмили
тай подались
у небезпечний світ.
Так хочеться
у рідний сад вернутись,
усістися
на пам’яті крило,
згадати пережите
і збагнути,
чим же було
і є для нас село.
11.04.2015.
Ганна (Демиденко) Верес