Як Володька К. не одружився на москвичці, або Про перші почуття
Володька К. був сором'язливим і довірливим. Таким наївним і відкритим, що досить довго вірив в те, що дідусь Ленін живе в Москві. Ото мав таку натуру від появи на цей грішний світ. Інші й не задумуються над такою бідою, а для нього це стало аж занадто значущим. Ця вроджена вада, яку він вважав своїм найбільшим недоліком, змінила весь спланований життєвий шлях. Якщо в дитинстві можна було якось приховувати, викручуватися, то, вступивши на навчання до столичного ВУЗу, ваду характеру не втаїти. Хто ж не знає веселого й безтурботного студентського життя-буття! Що може бути кращим цих років?! Але це все не для Володі, який добросовісно гриз граніт науки. За цілий рік його ніколи й ні з ким не помічали в негожих справах. Він не сторонився компанії, але й не йшов на повідку у юрмиська. Завжди мав свою точку бачення, мав велику силу, щоб поставити під сумнів праведність поступку чи факту. Та й загалом, - компанія йому була потрібна лише заради Агатки Пишки – вродливої красунечки, активістки їхнього факультету та ще й потомственної москвички в …надцятому поколінні. Дівчині юнак також дуже подобався. Вона оцінила його стриманість, наполегливість у навчанні і незалежність судження.
Якось одного разу Агата повідомила приголомшуючу новину – батьки дівчини забажали ближче познайомитися з парубком і запросили на вечерю в честь її дня народження, що має відбутися за кілька днів. Ця надзвичайна новина потрясла юнака настільки, що він перестав спати і їсти. Він всього боявся. Боявся не сподобатися Агаткиним батькам, боявся інтелігентності столичної сім’ї. Боявся Юрка – брата Агати. Цей розбалуваний недоумок і ледар всіляко глумився над провінційним хлопцем. Від нього можна було чекати будь-чого. З ним треба бути завжди напоготові.
Зустріч розпочалася в чудовій і теплій обстановці. Володя відразу сподобався батькам. Особливо мамі, яка досвідченим оком вловила щирість і скромність юнака. Та й розповіді доньки, з якою у мами дуже довірливі стосунки, підтверджували побачене. Сіли до столу, почали вітати іменинницю. Першим заздоровне слово сказав тато, потім мама, а Юрко забажав виголосити тост після Володі, чим збив хлопця з пантелику. Володя запідозрив щось неладне, його слова разом з думками почали стрибати й перечіпатися одне через одне. Тому вийшла якась плутанина, а не вітання. Хлопець вкрай зніяковів і, залившись рум’янцем, сів, потупивши голову. Мама похопилася йому на допомогу й підтримала. Й Агатка теж. А батько, піднявшись з-за столу, поплескав хлопця по плечі. Лише Юркове дурнувате гигикання і відверте глузування щодо Володіної провінційності, поставило обстановку за столом в паршиве становище. Але глава сімейства своїм поглядом і твердим словом поставив нахабу на місце… Вечеря пішла далі своїм руслом. Знов Юрко почав глузувати з гостя. Цього разу привід був неторкана чарка.
-Не вживаю… Того… Горілку… Я. - Ледь видавив з себе зовсім зніяковілий хлопець. – Не люблю… Голова… Той… Того… Йде обертом. – Все ще не піднімаючи очей, з великими труднощами пояснював він. – От… - Й зітхнув полегшено.
-Що, ніколи не пив? – Вразився батько.
-Та чого там… Було… Раз…Один… - Змучився весь юнак. – Хлопці самогонку привезли… Вона така пекуча. Дуже погана.
- А може тобі вина?
-Ні, що ви… Не треба.
Після вечері батько запросив хлопця до свого кабінету. Заманулося йому познайомитися ще ближче. Так би мовити, - по чоловічому, по дорослому. Він показував юнакові рідкісні книги, які заінтересували хлопця, цікаві сувеніри привезені з різних країн. Батько дістав сигару, закурив. Не очікувано запропонував: «А може ми тут удвох з тобою, а? Давай хрюкнем водочки. Або не так…» - Рвучко підхопився з-за столу і щось дістав з бічної шухляди. – «Це «Мартель»! Дуже дорогущий коньяк. Ти пив коли-небудь коньяк?» Він налив рідини ледь на дні в бокал. - «А я собі вже водочки…» Випили. Батько запримітив, що хлопець навіть не скривився. Він знову наповнив бокали. Під тиху розмову і сигару, чоловіки знову випили. Потім ще й ще…
- Ну… Як тобі коньяк? – Поцікавився батько.
- Дуже смачний. Тіки якийсь він… - не доказав Володя.
- Що не скажи, а вміють же, мерзотники, за кордоном робити! Вміють! - Ствердно махнув правицею батько.
Обійнявши за плече юнака, і задоволено мугикаючи «Тореадор смєлєє в бой», вони пройшли до вітальні. Володі нестерпно захотілося до туалету. Але! Отой характерний звук в туалеті не давав змоги пересилити свою сором’язливість. Було болісне відчуття наближення катастрофи. Не маючи змоги більше терпіти, Володя, кинувши в нікуди «мені треба…», вискочив з квартири, як пробка з «Шампанського». Більше до квартири він не повертався. Ні сьогодні, ні завтра, ані за тиждень. Також він усіляко уникав зустрічі з Агатою – боявся, що не зможе пояснити свого вчинку. Та й взагалі, - вся ця обставина тиснула на Володю, як невідворотне переродження, якого він так бажав, але так боявся. Врешті-решт, перспективний студент закинув навчання і, забравши документи, поїхав до свого маленького провінційного містечка. Знов таки, треба мамі допомогти. Он, вже другий рік дах на ганку протікає. Рубероїд є, та все часу не вистачає. Й садок заріс… Але, як говорить народна мудрість «Не було б щастя, якби не нещастя».
Одного разу Володя стрінув колишнього однокласника, який вдруге готувався до вступу у військове училище. Розговорилися, поділилися досвідом і вирішили спробувати разом.
Військова муштра зробила з Володимира справжнього чоловіка – сильного й вольового характером.
З тих пір промайнуло більше чверті століття і вже полковник авіації у відставці Володимир Кирилович Коршун, перебуваючи проїздом в столиці, вирішив прогулятися знайомими місцями. Його нестерпно тягло в ту вуличку, звідки він так поспішно колись дременув. Скільки разів він уявляв собі повернення сюди! І ось ця вулиця, ось цей дім. Знайоме подвір’я. На превелику радість і талан на дитячім майданчику він впізнав бабусю з онучам. То була Агата… Його Агатка. Він завмер в нерішучості. Що говорити, як підійти? А що, як вона до сих пір тримає образу? Так і стояв декілька хвилин, милуючись справжнісіньким людським щастям. Жінка, щось ніби відчувши, звела погляд на ставного військового… Кілька миттєвостей вони споглядали одне одного. Потім відвела погляд знову на онуча… І враз різко повернулася, примружившись і торкнувшись рукою чола, вона згадала все. Повільно встала… Володимир рушив навстріч. Очі в обох засяяли радощами…
Вони переповідали своє життя… Потім враз стихли. Сиділи поруч і мовчали. В цьому мовчанні було так багато всього, бо коли жінка замовкає, значить у неї є що сказати. Як з’ясувалося, в обох сімейне життя не склалося. Як говориться – одружитися не важко, важко бути одруженим. Зараз вони вільні і на заслуженому відпочинку.
- Батько зрозумів твій поступок і образу. Нам було дуже незручно. Й боляче. То все мій пустоголовий братик. То все Юркова робота. То він в пляшку замість коньяку чаю налив. Жаль, що батько про це дізнався не одразу.
Володимир промовчав про те, що коньяк тут ні до чого. Навіщо зараз пояснення, коли нічого не вернеш і змінити не в силі. І врешті, - це його таємниця, яку він можливо колись комусь відкриє.
15.03.2015р.
дуже часто ми собі вигадуємо бозна-що, а люди ж навколо звичайнісінькі... і слабкості є в кожного... і кидати виклик уміти треба... як завжди букет роздумів у гарній обгортці: і дивитися приємно, і смакувати теж...
vlarin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Пригадуєте? Спасибі Вам, пані Олю,за відвідини. 
Впечатляет! 
Легко читать. 
Тільки сильні духом не здаються! 
