П'єса на кілька дій.
Дійові особи: Григорій Іванович Пеленейко(Гри́ньо) - 52 річний господар.
Стефанія Петрівна Пеленейко (Сте́фка) - його жінка, 53 р.
Павло́ - односелець, старше середнього віку.
Семен Порфирович Гала́йко (Се́нько) - колега Григорія, 48.
Параскевія (Параня) - теща Семена, близько 85 років.
Василько - син Семена, 15-16 літ.
Любця - молоденька продавчиня у павільйоні.
Соціяльні особи: три односельці чоловічої статі невизначеного віку, дві жіночки передпенсійного віку.
(Червень. Село. Пополудню. Гриньо виходить зі своєї хати і йде подвірям в сторону брами. Стефка, підібрала з порога хідничок і відійшла до огорожі його потріпати).
Стефка:
- Як то можна так ходити, щоби стільки болота на той хідничок нанести? Тільки зрана постелила чистий, а воно своїми чоботярами вже зачо́вґало. З боку лежить сітка. Та витри ти ті ноги перше до сітки, а потім вже лізь на хідник. Говориш, говориш, а свиня свиньою. Ходиш весь день за ними. Ну ні за що мене не мають. За прибиральницю. І так всі двадцять п"ять років.
(в сторону Гринька, який вийшов з подвіря на вулицю, мугичаючи собі "Поведу коника на зелені лучки.."). Де ти вже полізло?
Гриньо:
- Іду до магазину.
Стефка:
- Якого дідька? Нахлятися? І прилізти, як та худоба? Коло хати купа роботи, а воно вже повале́ндалося.
Гриньо:
- Ізоленти треба купити, контакти на плитці підгоріли і лямпи нема в коморі, перегоріла.
Стефка:
- Яка ізолента, яка лямпа? Знаю я твої походеньки. Одне в голові - рило залити. Додому можеш навіть не вертатися. Посьміховисько на все село, а не хлоп. Хлопи всі при роботі, а воно буде ни́кати по халупа́х. Подивися на сусіда Івана, та і на Зеника би подивився. О то я розумію - жінкам повезло.
Гриньо:
- Ти себе хоть чуєш, шо ти говориш? Що тобі ще бракує? (собі під ніс: знову почалося, чорт до баби приступає, і то за мою доброту, ніколи навіть слова не підняв на неї) Не ціниш того, що ті бог дає. То що, сусід мудріший за мене?
Стефка:
- Моя дупа мудріша за тебе. А про Івана і мови нема. Ти думаєш, що маєш інститут і робив начальником пожарки, а він має училище, і ти мудріший за нього? Та тобі ше до нього далеко. Іди-іди. Можеш не вертатися.
(по вулиці повз Гринька, в сторону поля, іде колишній зоотехнік, а нині безробітний Павло з ви́вками у руці)
Гриньо:
- Здоров "Ляшко́".
Павло:
- Сам ти Лашко.
(поздоровкалися)
Гриньо:
- Не запізно ти до сіна нами́лився? Через пів години буде дощ.
Павло:
- Там Зеня з дітьми переверта́ють. Я вже на квітку.
Гриньо:
- Добре пристроївся. Не шануєш ти Зені.
Павло:
- А твоя напевно в одному пошенівку живе?
Гриньо:
- Стефка за мною, як за берлінським муром. Давай, лети, бо змокнеш разом зі своїм сіном.
(По дорозі Гриньо, підспівуючи "А я все дивлюся де моя Маруся", доганяє трьох запу́хлих перехожих, які бо́рзо чимчикують в сторону центра села, де зазвичай проводять переважну частину свого соціяльного життя, виловлюючи спонсорів)
Гриньо:
- Куди так ідете?
1 соцелемент:
- А ти, блін, інородний, чи що? Догада́йся з трох раз, куда можуть іти такі три богатирі?
Гриньо:
- Хіба не видно - змія-горинича бороти.
1 соцелемент:
- Ти дивися, вгадав з ходу.
Гриньо:
- А маєте чим його, прико́кати?
2 соцелемент:
- А ти що, на хвіст хочеш впасти?
Гриньо:
- Вам впадеш. Самі мерло́му з ву́ха ви́дудлите.
3 соцелемент:
- Та є одна крупнокаліберна.
Гриньо:
- Маловато на таких богатирів. А як приста́не ще хто?
3 соцелемент:
- Нас і так вже четверо. З нами ще Іва́н Франків.
(показує двадцятку гривень з Іваном Франком) .
Гриньо:
- Во часи настали. Раніше збиралися з Вели́ким, потім по Мудрому, з князями ішли на змія. А тепер дожи́лися - з Каменярем. І то го́ді ці голови потовкти́. "Лупайте цю скалу, нехай ні цар, ні голод..."
1 соцелемент:
- Са́мбірським, на п"яту, має Вітя Галушків приїхати. По моїх підрахунках, в нього сьогодні зарплата мала бути. Пасувало би трохи знищити. А як його не буде, вступимо до Гаськи. Він ще тамтого тижня за сороківник мав виставити.
Гриньо:
_ Як буду мав час. Даст ся чути. (в сторону посміхаючись) Сам піяк, але піяків не люблю.
(Гриньо завернув у вуличку до Сенька́, а соціяльні особи в сторону кнайпи. На лавці, коло Сенькової брами, сидить підстаркувата, підглуховата і підсліпувата баба Параня з паличкою. Гриньо підходить підсьпівуючи: "Горіла сосна палала, на лавці дівка сиділа....", підсідає до неї.)
Гриньо:
- Слава Ісусу Христу! Цьоць!
Параня:
- Слава навіки Богу! Хто то є? (призира́ється до Гринька). А, то ти Грицю.
Гриньо:
- А ви кого виглядаєте, кавалєрів?
Параня:
- Та де я ю до кавалєрів.
Гриньо:
- Ну то певно Пенсійний фонд, чи соцзабез?
Параня:
- Вони тут не ходять. Мені Галя, по́штарка, приносить.
Грьньо:
- Не бійтеся, ні. Там за таких, як ви, хто давно за середній прожитковий перелі́з, добре пам’ятають. Як би лишній місяць не переплатити. А Ви скільки маєте того пенсійного стажу – тридцять, сорок років?
Параня:
- Як був Чорнобиль пішла м. А скільки то буде, рахуй, бо в мене пам’яті зовсім не лишилося.
Грьньо:
- Та в Вас вже в"єнци буде ніж трудового.
Параня: (махає рукою)
- Мого Петруся вже 20 літ як нема на тім світі, най спочиває, а мене іще тримає, за якісь гріхи. Був би любив не спрятався би вперед, мене лишив саму.
Грьньо:
- А, що хіба сти мали до нього гріхи?
Параня:
- Таких тяжких не мала м. То тепер баби і з жонатими, і з чужими, а потім ті діти хоруют за то, сиротіють. Хлопи спиваютсі. І ніяке зі стиду не згорит. Колись такого в селі не було. ...Крикнула м на него їнераз може й ні за шо, а тепер думаю чи то треба було. А він не любив відповісти, так в собі тримав все......(просльозилася).
То так, то все марнота. Мала м з Петрусиком пять доньок. Всі вивчені, зяті добрі. І я ту коло наймолодшої Гані доживаю, слава́ ти Господи. Всьо моє багатство. Пенсію їм віддаю. Шо там по телевізорі кажуть? Не чути, чи будуть підви́щувати?
[b>Гриньо: (пальцем вказує догори)
- Хіба що там вже буде вище. Ваша мама, за сове́тів, скільки отримувала? 21 рубель, а ви поза ти́сячку. Нині на ґосподарці пенсіо́нера вигідніше трима́ти, як того бика́.
(Гриньо виймає з кишені м’ятного цукерка, дає в руку бабі Парані).
Параня:
- Що то є? (бере́) Та де, я вже зубів не маю.
Гриньо:
- То м’ятний, то смокта́ти. Думаю, тоте ще потра́фите. Тільки вважайте, не ли́кніть.
Параня:
- Дякую Грицю, ти все була добра дитина. Пам’ятаєш за стару́, не́мічну Параньку.
Гриньо:
- Яка Ви стара́? Ви ще за дружку можете піти.
Параня:
- Та де, я своє відгуляла. Кому́ я тепер потрібна, до кого вже пі́ду?
Гриньо:
- Та хоть до моєї Стефки.
Параня:
- Як до Стефки. Вона же замужем. (дивиться на Гриня). За тобо́в.
Гриньо:
- Я вам одній ска́жу (приклав вказівного пальця до губ), бо у Вас ще нема склєрозу, і Ви менше гадаєте ніж думаєте. Та де там за мною, за чо́ртом.
Параня:
- Свят, свят, свят. (хреститься) Що ти таке кажеш?
Гриньо:
- Я сам бо́рше не знав. А тепер точно знаю. Вона мене інакше, як чо́ртом, і не називає. А я не можу, щоби така богомільна Стефця, і не попала в Царствіє Небесне. Тих, хто тут живе з чортом туди не приймають. Так, що її спасе́ тільки розвод. А, як мене спе́кається, довго думати не буде, раз-два до когось приста́не, святі́ші́шого. Ну що, цьоць? Підете до неї за дружку?
Параня:
- Жартуєш зі мною. Добре подумай. Бо будеш сам бри́ндзю би́ти. Стефка – роботя́ща, такої зараз не зди́баєш. (пробує розгортати цуке́рок, руки трясуться)
Гриньо:
- Дайте, я Вам розвину́. (розгортає, дає їй, як причастя, встає) Ваш зятьок, Се́нько, вдома?
Параня:
- Там є, щось майструє. Га́ня поїхала до міста посилку Мі́ськові відправити, пішо́в на войну, біда́чка. А той в до́ма.
Гриньо:
- Я знаю за Міська. Най ся вертає скорше живим здоровим.
(Гриньо зайшов на подвіря. На обо́рі, біля стайні, Василько ремонтує старого моторолера. Коло нього радіо. З радейка пісеньки. З буди виліз пес Пуцько і трохи гавкнув).
Василько:
- Ану до буди. Слава Ісусу Христу́, вуйк.
Гриньо:
- Слава навіки. Підлий Путіну води, бо вже гавкати не може. Тато вдома?
Василько:
- Там за стодолою, ко́си на завтра клепа́є.
(Гри́ньо заходить за стодолу. До дровітні сперті два кісята. Се́нько сидить на одній колоді, і на забитій в другу колоду ба́бці клепає молотком ко́су. Від себе.)
Гри́ньо:
- Дай боже щастя, Симеон! Візьмися нарешті трохи до роботи. (сміється)
Се́нько:
- А, здоров Гриц. Дай Боже і тобі тоже. Мушу завтра ще ту луку́, коло ріки, втяти. Підемо д’і дня з Васильком двоє, то може до обіда поло́жимо. Вчора привіз їм дві добрих фі́рки з Копаної. То вже буде квітка. Тамту лишу на лотаву, у тоту по тім звораю.
Гри́ньо :
- Ти памятаєш, за маскаликі́в? Да́ли десять а́риків на сухім, одні стри́чки, і ще за них треба було ге́ктар колгоспного буряка́ обробити. І корова якось вижива́ла. А зараз? Коси́ скільки влізе. Гроші під ногами валяються, тільки піднімай. Та де. А хто ти возив з Копаної?
Се́нько:
- Бо́рзий Міхал.
Гри́ньо :
- Кажуть, що він дістав повістку? Я знаю, що він срочку не служив.
Се́нько:
- Борзий? Яке служив - інтернат, три кля́си. Але здоровля має на пятьох. Казав, же піде на другий тиждень, тільки не знає на кого має коні зіста́вити.
Гри́ньо :
- Ти його взагалі розумієш, що він говорить? Бо я - тєжко. Як того прокурора, ну ти знаєш, що втік з Янеком, пш-пш-пш-пш. Щось баланді́ло, ша́рґало тими ва́рґами, як небі́жка кальо́шами. А що воно пшикало, одному Богу відомо.
Се́нько:
- Хі-хі-хі.
Гри́ньо :
- Най разом з кіньми йде. Памятаєш, як Кли́мко Бінясів на призивний ішов. Перина на плечах. Його питають – день народження?, а він – тридцять другого жовтня. Ми зі сміху падали. А той капітан, не такий дурний був, перину - ма́мі, Кли́маса - в стройбат. Шпали класти і мальту мішати - розуме не тра. Я як пердставлю, як Борзий іде на війну, то зразу того Швейка згадую.
Сенько:
- Ха-ха-ха. То точно, тільки Бо́рзий довшіший. Голово́ю хмари спрова́джує. Чуєш, повістка іше прийшла Бу́лавому, то вони з Бо́рзим колєґі. О то би була кінокомедія. Що вони в тому воєнкоматі собі мислять? Ти кажеш з кіньми. А хто ті коні на той Донбас завезе, чим там їх кормити? Ти представ – гра́ди лу́плять, а він ко́ням ко́сить. Він то може. В армії зараз навіть ку́блі не мають, того солдата підперезати, щоб не стояв в строю, як мантеле́па.
Гри́ньо:
- То наші, мудрі зі сіліради, списки подавали. Певно, кого не шкода. На мус їх поставили, як не знайдуть комплекту то самі підуть. Чи нє? Добре кажу, як мислиш? Певно то така політика. Ти видиш, що той мо́скаль витворяє? Мало йому Криму. Такий Сибір має. Пре і пре на Україну. Пів світа їм замало, а ціли́й за дось. Не дасть тому українцеві спокою.
Се́нько:
- А на Донбасі, що іна́кші? Там такі самі́. Їм Україна до дупи. А ти за них ще, ку́рде бе́ля, вою́й.
Гри́ньо:
- Нє, то земля наша. Білоруси, литваки, поляки та і дру́гії чогось не крича́ть, що їх в нас хтось ущемля́є, їх мову, чи ще який звичай, хіба іно думають. А москаль ніяк не вгомониться. Їм і школи, і інститути, і партії - до вибо́ру, до кольо́ру. А мільйони українців по Росії - ні школи, ні партії, ні звука, бо зразу - враг, бандеровец-фашист, пособнік Америки. Скільки в нас тих східняків і маскалів в селі жи́ло? Десь з дюжину набереться?
Се́нько:
- Чортову.
Гри́ньо:
- Хтось їх бив? Ти хоть одному пи́сок затика́в? Ге́ник Кузнє́ц, пядесять років в нас прожив, не навчився по нашому. А Ґунґанґов з Луганска, що Журавлиха привезла - таке саме.
Се́нько:
- Слухай. Іду я якось коло Журавлів, а Ґунґанґо на городі стоїть, курить. І тут Журавльова курка перескакує на сусідський город. Він поліз виганяти. Гонить за нев по городу, викрикає. А старий Ко́бат, сусід, вздрів то без вікно, вилетів, кола в руки і давай, з тим ко́ликом, за ним. Той втєки і на все село: "Лю́ді, спасайтє, бандьора совецкого человека убіваєт !" Я рачки лазив. А то́го, що Ма́ґдиха зі Сибіру привезла, пам"ятаєш? О то був госьць! Маґди все на стів зносять всякі ліґуміни, зятя прийма́ють, го́нять довкола нього, як мухи коло гімна, чуть йму дупу не цілують, а він каже до старої: "Что ти, мать, мне капусту предлагаєш? Капусту пускай козьол кушаєт. Ти мнє, мать, петушка подавай". А то якраз страсний тиждень підходив, строгій піст. Пішли́ Ма́ґди в неділю до церкви базьку святи́ти, а воно лиши́лося хату сторожувати. Приходять, а на кухні вже жарко́є смажиться. Поки служба Божа правилась, він теля́ зарізав. І хто такого буде тримати, погна́ли. А донька потім за ним в Сибір поїхала. Дурнувате було. До тепер ні сли́ху-ні ди́ху.
Гри́ньо:
- Як спочатку попу́стиш, вилізе на карк, не зіжене́ш. Як в’я́лося, то тре гаси́ти вже, а не чекати Божого змилуваня, бо вся ґоспода́рка згорить. І москаля, як не стри́мати, то долізе і до Самбора, а може іще да́лі. Мусимо стати за той Донбас. Там, на сході тоже українці є, шкода лишати, познищують всіх. Дивися, і рускоязичниї в купі з нашими воюють. І не гірше стоять за Україну. Я би і не поду́мав. Не всі оголтє́лиє.
Се́нько:
- Я би їх не шкодува́в. Ви́кормили, ви́брали на нашу, та і на свою голову, того злодія, а тепер винного шукають. Го́ді було його спе́катися. Хотів нам знову москаля привести, панувати. То би вже був хрест на тій Україні. Ти бачиш, як воно звива́ється, як та га́дина, ніяк не хоче впустити. Той їх карлик, то Янек в квадраті. А хитре. Ду́рить весь світ, і пре. В моєї тещі дві старших сестри бу́ли - Ка́ся і Марися. Марисю в сорок другім погнали німаки до себе на роботу, ще дитиною була, в якогось ба́вера там прислуговувала, а Касю, москаль, ні за цапову ду́шу, якраз перед війнов - ліс валити в Сибір. Пропа́ла Кася, як ксьо́ндзові кача́та. Каза́ли, що втопилася, коли сплавляли со́сни. Тисячі молоденьких дівок погинуло. А хлопців? Скільки воно наших загро́било? Ну а Марися, з Німеччини дурна, верну́лася. Потім в колгоспі до смерті ґарува́ла. Мала там, в німцях, подружку, що втікла до Америки і їй час від часу якийсь пакунок присилала. А хлоп Марисі, десятку дістав вже по во́йні. В сорок третім забрали го совети на фронт, воював з німаком, та́нком був покалічений, мав о́рдена. А як верну́в додому інвалідом, то на Сибір погнали. Кажуть, що участковий Воробйов му поміг з тим Сибіром. Підбивав до його Марисі, (каже : нємчікам давала, а мнє нє хочеш) о така була *** А вона була ла́дна, хлоп не витрамав і дав маскалеві пару раз по писку. Написа́ло, що "посо́бнік бандьо́рів". На медалі ніхто і не дивився. А німаки́, то юж за України, компенсацію Марисі давали, що на них батрачила три роки. А мо́скаль що? Назвав нас фашистами, а на самих нема де печатки поставити. О то і є - фашисти. І знову Воркута, Магадан. А той перший випуск в селі, по війні? Та ти знаєш. Всіх хлопаків на Воркуту погнали, весь клас. Бо комусь ніби револьвер випав на екзамені. А там якраз сидів москалик з райвно присланий. Може то він і підкинув. Ніхто з наших хлопців не признався - то дали всім по пять років, тільки Сліпого не арештували, бо лежав в лікарні з черяком і не був на тому екзамені. А потім вивчився і підсьпівував москалям.
Гриньо:
- А тепер, що, ліпші? Ти мені скажи, скільки тій людині треба? Пам'ятаєш позаторік, начальник таможні на Шегинях вмер - Підганишин? Я тобі ска́жу, яка то була в него хвороба. Мав мільйон, а хтів два. А тут ще донецькі все під себе підімяли, і жінка го з боку то́чи. А може іше коханку мав? Бо вони все коло грошви крутяться. І всі - давай, давай, давай - надірвався і вмер.
Сенько:
- Я його знав. Пару раз нам помагав переїхати через браму, а ми йому плитку на обо́рі стелили за те. А жінка його, такий пупс, вундуля́ція, все в лосінах вишивала. Що не сядем на обід за стіл - канапки. Я зу́пи хочу, рідко́го, а вона канапки, канапки. Раз нам скаржилася, що не знає кому все залишиться, як-би щось з ними сталося, яка аварія чи що.
Гриньо:
- В тих баб є дві проблеми - перша - "кому́ то все ли́шиться, якщо щось"; і друга - "пішов, або вмер і - лишив го́лу, бо́су".
Сенько:
- А коханку мав си́льну - Лесю з Волі. Не читати, не писати, пристроїв її прапорщиком в прикордонний загін. Ти її може бачив - така рижа, довга, як ти́ка, не було на що плюнути. Ганяла тим "Мерсом" туда-сюда. Мала з ним нагуляного. І ще хотіла підписати на ту дитину мого свояка сина, бо він по дурості до неї лазив. А як Підганишин гикнув, то до нині не можуть поділити його маєтки з тим пу́псом і двома його дітьми.
Гриньо:
- А що казати, як ти цар? Царювати, то тобі не коників з коля́стри ліпити. Там мільярди. Що би ти робив, як би став якимсь кня́зьом, чи царем? Трясся би вдень і вночи, як би то не злетіти з тої різьбованої табуретки. Які там люди? Мільйони душ би пішли під ножик, як би треба було втриматися. Воно буде триматися, допоки в хлопа пара з вух не засвище. Ото тоді буде - революція. Москалі то не українці, будуть між собо́в різатися, поки половину не виріжуть. То в них така нату́ра. То таке в них в голові, така ва́вка. То все зі страху́ і захланства.
Сенько:
- Зво́лоч, ку́рде мо́лі, не здохне ніяк. Народи загробить, а від корита не відірвеш. Придумало собі якийсь «рускій мір» і лупить по всіх підряд. Каже: «брати́ слов’яни» і гра́дами, градами і по наших, і по своїх, по москалях. Такі хлопці гинуть. Ти бачив, як під Яворовом стрічали того Героя? Його несуть, а всі довкола на колінах. Вся дорога, два кілометри. Я ся не міг стримати. А скільки таких по Україні? Та московія - то орда настояща. Та дай хло́пові робити спокійно, він і тебе озолотить. Ні, тілько красти, загарбати і на той світ забрати.
Гриньо:
- Хіба дасть корова молока, коли її гони́ти по тому пасовиську, не дати їй спокійно пастися?
Сенько:
- То-то і воно, що молока їм не треба, а показати рух, язиком. А молоко їм з Альпів завозять. Скоро їм вірветься, як рук на селі не стане, будуть тоді бри́ндзю би́ти. Але буде пізно, язиками тала́пати.
Гриньо:
- Симеон, ти мені скажи? Ти мудра людина. Я служив коло Москви. Вони її окружили зі всіх боків тими ко́лами, ракетами, як воші барахо́лку. І що вони сторожують? Поля́ не засіяні. На роботу виходять хіба щоб випити, а як що склепають, то світу на сміх. Питаю го́лову колгоспу, якому ми помагали паркан рихтувати: шо такоє? А він каже, що коли посівна була, всі колхозники в запо́ї були. Поставили ми йому той забо́р, і до комо́рки, ко́ло правлє́нія. Бу́льба в мунду́рах - то в них національне блюдо, ну там цибулька, петрушка. Посилає він якусь кікімору за «рідки́м». Воно приносить дзба́нок з бражкою, каже, що горілка в них не встигає викиса́ти, не дають дожити навіть їй до перегону. А людям? І ти мені, Симеон, скажи що вони тими кільцями, тими атомними головками, прикривають? Брагу? Алкашів? Якій Америці , вибач, всралися ті первісні лю́ди? Годувати їх? Та світ пішов далеко, дороги, техніка, хочеш - роби́, хочеш - не роби, говори на якій тобі мові підходить, ніхто тобі в морду не дасть. А ти скажи щось на Донбасі, чи в Росії по нашому. Мінімум дістанеш по пи́ску. А в нас того што́кані, гать гати́, ніхто і слова не скаже.
Сенько:
- А царя? Чи як там його зараз?
Гриньо:
- То точно. Тільки царя. Бо там більше нема, що сторожувати. Все мудре давно по Європах і Америках. Один цар і подда́ниє. (пштикнув себе пальцем під бороду) Ти собі представ - не ста́ло царя. Все, капу́т Росії. Тут, по таможнику, дві баби не можуть війну скінчити, а там мільярди.
(Сенько відклав поклепану косу і взявся за другу)
Сенько:
- Ти подумай до чого вони там, ку́рча ля́ґа, вже дійшли. Навіть наші, ті шо виїхали. Бо́рзого сестра, що в Норільску, каже - Америка хоче знищити Росію? І ше кричить на рідного брата, трубку кида́є. На шля́ка Америці Росія? В них є є́нчий підхід. Через бізнес, через доляра. А не нищити. Як би хотіли, то би в 90-х пукнули і знаку би не лишилося? Що їм міша́ло? Атомна бомба? Навіть би не встигли пискнути. Дивися, Польщу, Америка вже двадцять років, як захватила, як ті зомбі́рованиї кажуть. Знищила все, що маскалі і комуністи понабудовували – і ями, і колдобини, і техніку з глини, і колячий дріт, і колхози. А поляки жиють, по своєму, як їм підходить, по польску пс-пш-пс-пш. Чось американів там не видно, ні в сеймику, ні в бюрку, ні в поліцаях, де вони? Тепер хочуть Україну захватити. Я вже здаюся. В Києві, за́раз, після Майдану – при владі всі наші хлопці, а воно каже – хунта. Бо не хочуть лиза́ти царю́. А як би вже стали їм на дого́ду, обли́зували, або якісь зе́ки, то би була вже - народна влада, як був той Шапкокрад. Поставили би тих царьових, шарікових. Яка то підло́та, Гриц. Ну ні?
Гри́ньо:
- Я тобі казав тамто́го ро́ку, що той їх Єпископ не да́ром до Києва припер на річницю хрещення. Що тут щось не чисто, чекай біди. Не інакше, як за благословенством до лаврських мощів приїжджало, на початок війни. Об’єднаємось, об’єднаємось. А помежи тих слів чути - а ні, то в крові втопитесь. Так і виходить. Треба їм Київ відвоювати, бо без нього московська церква - то капличка при царі́. А Крим? Там той Херсонес, звідки православ’я зайшло на Україну. То вже захватили. То вже мають кусок Єрусалиму. Не виходить в них надурити, то силою лізуть. Цівілізація .....Воно в нас вирішило проповідувати. Ти послухай. Сто років нищило церкву, а тепер зробилися місіонерами, і лізуть, і куди? До нас. На святі землі. Де церква стояла і за татарів, і за поляків, і за маскалів. Корито вони хочуть розширити, а не духовність, і українця знищити, що стояв і буде стояти коло престо́ла. Мішає їм, до царства небесного доступи́ти. Ото і є вся їх релігія. А наших легко баламутити, порозлазилися, той до греків, той до правих. Позбирай тепер.
Се́нько:
- Як щось раз розлізлося, то вже до купи годі злучити. Може колись ті біскупи навернуться до одного Христа, бо сам нарід то не потрафить.
Гр́иньо:
- Бо то стадо. А до стада має бути приставлений пастух, щоб в шкоду не залізло. Дивися, ве́рнуся до тої Росії. Що вона має свого? Прапор – з Голандії, герб – татарський, гімн – жидівський, а культура? Церква – візантійська, стрій – французький, а релігія? Князь колись приси́лував до релігії, але то нас, бо ми вже були – держава - країна і взяв той візантійський канон. А їх? Ті їх племена, що були коло Новгорода, коло Ільменя, з яких потім москаль зародився - то їх болгари, що жили на Волзі, навчили. Так тою болгарською і правлять до нині, і собі з неї зробили той їх язик, бо до того мали мішани́ну. В них тільки одне є руске - цар, і то напівтатарин, ага і іще деревяний, рубль. А воно каже – брати́, бо в нас дурні і дороги однакові. Мені та Росія до одного місця, най собі жиють, як хочуть, хоть в золоті, хоть в смороді, але не лізуть до нас.
Се́нько:
- Ти знаєш, мій старший, Місько, зараз під Новоазовськом воює. Я йому казав: давай хоть зі сіном порядок зробимо, та й піде́ш. Не послухав, пішов добровольцем, бо каже – може бути пізно. Тепер з Васильком мучимось з тим сіном.
Гри́ньо:
- Най го Бог боронить, заступить. Я думаю, то добре, жи той шапкокрад таким бздуно́м був, не слухав того карлика, а втік. Як би воно було матьо́ре, то ми би мали Донбас тут під Терно́польом.
Се́нько:
- Чекай-чекай. То ще не кінець. Гнет дійде і до Ужгорода. По тій гідности хлопові ще треба буде справедливости. І до наших князьків прикладуть машингвера, бо то така сама біда, як ті путіноїди. То тоді буде п"єц кафльовий.
Гри́ньо:
- Коли завтра бу́дете вихо́дити?
Се́нько:
- Десь ко́ло п’ятої.
Гриньо:
- Всту́пиш по дорозі за мною. Скільки там маєш?
Се́нько:
- Та добрих 15 арів буде. Як візьмемся троє, то до дев’ятої втне́мо.
(Се́нько взяв кіся́, припасував до нього ко́су, забив клина молотком і запхав в корито з водою. Разом з Гриньом пішли до хати повз Василька, який помпува́в коло.)
Се́нько:
- Василю! Де там мама хова́є, не знаєш?
Василько:
- Там, за креде́нсом, в кухні.
Сенько:
- Все знає, смекалистий. (до Василька) Зірви́ на горо́ді зо два во́гірки і па́ру помідорів, і принеси до кухні. Але юж.
(Василько відклав помпу і пішов на город)
Гриньо ( в сторону Василька):
- То вже буде ви́пуск?
Сенько:
- На другий рік.
(Се́нько і Гри́ньо зайшли до кухні. З Василькового радія долинало: "Сиджу я край віконечка на зорі споглядаю...". Се́нько витягнув з-за шафи пляшку і поставив на стіл. )
Се́нько:
- Твоя тоже хова́є?
Гриньо:
- Така́ сама́ біда.
Се́нько:
- Думає, же я алкаш. Як коси́ти, запорувати, то не алкаш. Знайди́ хоть одного такого дурного, щоби за пляшку пішов коси́ти. За́ра таких нема.
(Василько приніс поми́ті овочі і вийшов. Се́нько налив. Випили. Закусують.)
Гри́ньо:
- Твоя хоть не викрика́є, Ганя – до́бра ба́ба.
Се́нько:
- Добра то добра, но сама не знає чого хоче.
Гри́ньо:
- Ю́зиків Ро́мко, той що на заробі́тках в Ро́сії, телефонував якось-то додому. Розказував, що там всі жену́ть на Америку. Ніби то вона Крим загарбала і на Україну напала. Може і в трийцідев"ятім Америка на нас напала, всіх в Сибір повивозила, кого тут не закатру́пила ? То тепер, якщо по їхньому, тим їх, рускім войском, Америка керує, помагає «освобождати расіян»? Може і так, бо видно же нищать без розбору – і своїх, і наших. Та вони вже всі наші. Якщо вам так Америка в ґардачці встала, то нападай на Америку, чого до нас лізеш?
Се́нько:
- А де він там?
Гриньо:
- Каже, ско́тніком, десь ко́ло Уралу. Розказував, що корови, чи літо, чи зима, стоя́ть під навісом, по вуха в болоті, а посе́ред копа́к зі сіном. Так вони до весни його гризуть, як ті бобри́. Телят родять прямо в сніг. Як одно з десятки виживає – то добре. А москаликів місцевих пастухами не беруть, бо кажуть, тоді і то не ви́жиє. А наші господа́рські, і п’ють менше.
(повторили, По радіо зазвучала якась рускоязична пісенька)
Сенько:
- Я ще на ніч, махну в Польщу, може яку сотку зди́баю. На підса́дку. Як би не та границя, то не було би за що хліба купити. Стільки пішло́ на Міська, і чоботи, і бронєжилєт, і ґе́льма, і мобільник, і на дорогу. О то маєм армію, владу. А тут іще Василя треба на другий рік кудись запха́ти. Не буде вічно коло тої границі щиба́ти.
Гриньо:
- Не хочеш коло землі лиши́ти?
Сенько:
- Даст ся чу́ти? Він ніде не пропаде́.
Гриньо:
- А що зараз возять?
Сенько:
- По різному, але по нормі, сир іде, хімія, м'ясо. Самі вагонами ганяють, а хлопові лушпину підбирати.
Гриньо:
- Я тобі, Симео́не, скажу, що наші чуви́рли, алкашня́, не менше за того Янека винуваті. Я би їх в першу чергу за горбом порозстрілював. Де таке видно, щоби в галицькім селі п’ятдесять голосі́в віддали за того злодія, за того бандюгу. Він так хтів той общак тримати, аж трясся. Я тоді казав тій темній масі, тим те́льбухам: « Не маєте ніякого гонору. Якщо так любите гроші, то я вам дам свої, остатні, тільки проголосуйте за нормального, не беріть тих Юдових. Ви зараз взяли по 200 гривників, а завтра поженуть вас, як худобу на бойню. І ще добре як вас, охломонів, а то нормальних понищать. Як потім разом в одному селі будем жити?» І що не так вийшло? Хіба в їх дурну голову розум вставиш. Тепер, дивися, що робиться. Я іду до тебе, а вони на точку. Не за Україну, як твій Міхал, а квасити зрана.
Сенько:
- Та, якби по двіста. За сто грам голосували. Вони би і твої взяли і тамті́. Не́ндзи, ку́рде бе́ля, настоя́щі. Ледве встане і вже лізе на точку. Сходяться, проблеми рішають, Обама най сховається. А на підсобку нема кого взяти, все слабе.
Гриньо:
- Коли то були вибори, в десятім, чи якім? Бо я зовсім з тою бабою память стратив. Зима то була, снігу намело, годі було до того клубу добратися. Я вже волеізявився, стою з хлопами коло клубу, іде Магися Тхорикова. Ну як іде, лізе, з самого кінця села. Правнук помагає попід руку. Бабі на носі сотка, та чекай ту урну вдома, або тих обліковців з Гінеса. Та де, ні лізе. Певно боїться, щоб не надурили. Помагаю їй переступити без поріг і так злегка питаю: "за кого, цьоць, будете голосувати"? А вона мені, слухай, що каже: " Той Ющенко, якийсь мягенький, слабенький, тота́ хитра - то зло́дійка. Хтіла би м якогось твердішого, може того Якуновича". Я як те почув, щось в мене перевернулося. Розвертаю її в "обратку". Вона в крик. Ледве втихомирили. І то треба було сто років жити, щоб перед самим Царством небесним таке втяти. Твердішого їй захтілося. Війни на старість.
Сенько:
- Я памятаю. ЇЇ донька на тебе тоді скаржилася. Що мама чекала урну додому, але довго не було, думала через сніг до хутора не дійдуть, або забули за неї. Не могли її ніяк стримати. А може і не хтіли. Потім би було що розказувати, така старушенція і така свідома, сама. А в голові давно маразм, курча ляга.
Гриньо:
- Я тоді прикинув, що вона мала ще з вечора з халупи вилізти, щоби дочо́вгати до того клубу.
Сенько:
- Та Бог з нею, най спочиває. Вже відмучилась. А той молодняк малограмотний? Хіба їм, пся крев, розум вставиш?
Гриньо:
- Хочуть держави, а в голові полова. Як нема оливи в голові, то в мене спитай, або ще в якогось мудрого. Ледве того злодія вигнали, тепер вибрали Петра, слава Богу. Ще нічого хлоп не зробив, а воно вже кричить – то жид. Ти з ним до бані ходиш? Та хоть би і так, то що. Дайте ся на стри́мання. Скажи дякую, що то наш жид, а не якийсь москальський, чи польський. Спортиться - поміняєм. А кого вони хочуть? Такого самого, як вони – забулди́гу, щоби весь світ сміявся і ноги до тої України витирав. Побачиш, що мо́скаль тими недовченими ще не раз скористає. Їм таких лопухі́в треба, трохи пушками настрашити, трохи по 200 гривень, і Україна знову їх. Хрен дам́о. (гримає кулаком по столі). Образилися, що ми їх маскалями називаємо. А як не називати, як вони все з нами воювали, і далі воюють. Не дадуть спокою. Ми на Росію не нападаєм, хоть можем. За Кубань і за тих невинних. Хто з нею воює? Поляки? Литовці? Турки? Всі бояться, одна Україна без страху. Во жиди́ не ображаються на поляків, що їх жидами називають. Бо то не зі зла, а з діда-прадіда. Мені все одно чи мене хохло́м, чи банде́ром обзивають. Бо ми такий на́рід, всякий, але зла нікому не хочемо. Тільки не лізь мені ту до хати рулювати по своєму. Хто з нами не воював, тих ми не обзиваємо, і нас ті не обзивають. Ну як румуна обзивають, чи чеха, чи якого болгарина? Скажи?
Се́нько:
- Та ніяк, бо по людськи старається жити зі сусідом. Візьми мою, Ганку. Носить тому ксьондзові, думає, що він вась-вась з Богом, і мо́му Міськові то щось поможе на фронті. Я їй кажу: ти ліпше якого пля́цка з тих яєць спечи, Василькові. Подай на службу, і не гони́ так до ксьондза. Та де.
Гриньо:
- Нехай ходить. То мама. Ще в яку хворобу впаде. А так трохи туда, трохи сюда.
Сенько:
- Позвожу сіно і сам піду добровольцем, то буде поміч, а не ті яйця ксьондзові і воздиха́ння. Правда, нема що казати, троха парафіяни помогли, ксьондз ви́голосив, що так і так, то спільна справа. На тому народі все і тримається. Знову "Робоче-крестьянська армія".
Гри́ньо:
- А на господарці кого лишиш?
Се́нько:
- Та Василько вже потягне, з Ганкою, ще поки ба́бка на нога́х.
(Се́нько вицідив з пляшки остатки, перехилили, встаючи..)
Се́нько:
- Слухай, Іванович. Твій Павло, ще ро́біть в тій канто́рі, в місті? Спитайся його, чи не міг би де там бичка́ пристро́їти, в яку столову. Бо ску́пщики дають пів ціни від тої, що він вартує. Гарний бичок, по́за два ко́рці буде, битої.
Гри́ньо:
- Добре, спитаю, як би м забу́в то нагане́ш. Ти не забудь вступити завтра зрана до мене, по доро́зі. Моя (коса) накле́пана. Але візьми запа́ску, на всякий пожарний. Будь здоров.
(виходячи на подвіря, бурмоче: "моя коса наклепана, її подружка розплела"..)
Гри́ньо:
- Ага, Симеон, чуть не забув. Позич мені ізолєнти, як маєш, треба проводку підмотати.
(З торби, що висіла коло кладовки, Се́нько вийняв моток ізоленти і дав Гри́ньові. Порозходились).
(Гри́ньо, прямуючи по дорозі додому підспівував "Як би мені сивий кінь, я вуздечку маю..." і на словах "...а я усе дивлюся де ж моя Маруся" зайшов у придорожнє кафе. Біля молодої продавчині, непевно, але стояв 2-й соцелемент і до чогось її підмовляв. ).
Гриньо: (до продавчині, посміхаючись)
- Любцю, не піддавайся. Чекай принца.
2-соцелемент:(до продавчині)
- Та запиши на мене, я завтра точно віддам. В мене брат воює.
Гриньо:
- Не муч дівки. Вона ще не вміє відмовляти. Позаписує на таких як ти, получить недостачу і статтю.
2-соцелемент:
- Най вчиться уму-розуму, в старших.
Гриньо:
- Та лиши її в спокої, позвони ліпше Миколовому кумові, Юркові, професорчику, тому, що викладає в політехніці, в нього нині уроди́ни. Він може зафундувати.
2-соцелемент:
- А ти звідки знаєш за день народження?
Гриньо:
- Та Микола на днях казав, мав їхати на забаву до нього до Львова, в ресторани. Я номер маю. (дістає листочок з записаним номером). То якийсь твій колєга був, колись? Ні?
2-соцелемент:
- Та ти що? Та йди-йди? Та ми колись, з Ю́рком так зажигали, до армії. Я вже його не ви́дів пару років. Професор став, гордит нами і селом. (до продавчині)Дай мобільник, бо мій ше на заводі. ( бере у неї мобільний телефон) О, то якийсь блатни́й, кавалєр подарував? Набери, бо я з такого не знаю як набирати.
(дає Любі папірець. Люба набирає і передає телефон соцелементу)
2-соцелемент:
- Юрій Іванович!!! Щастя, здоров"я, ку́пу доля́рів. Впізнаєш, хто то дзвонить?.... То Мі́хал..Міхал...Ти шо глухий? ...Міхал зі села..Коли́ будеш в селі?....Хотілося би за здоров"я, з такого при́воду, випити........Не біда, Юрій Іванович, не будеш сам, то передаш через Миколу..він віддасть ...продавщиця зараз на те́бе запише ....нас троє. Ну всьо, Ю́рку, будь здоровий, даю трубку барменові.
(передає трубку продавчині. Любця дослухавши, видала 2-му соцелементу пляшку "Слави". Половина пляшки була тут-же розлита в стакани і спільно з Гриньом випита, а решта, зі словами "треба щось лиши́ти на завтра", і не чекаючи на заперечення Гриня, схована соцелементом у внутрішню кишеню марина́рки).
Гриньо: (до продавчині)
- Любцю, запиши іще на Юрія Івановича пачку "При́ми", срібної. І вважа́й, чекай на принца.
(отримавши цигарки, Гриньо вихитуючись, вийшов з магазинчику. Зі сквера поруч з кафе доносився "унісон" соцелементів: "Ой п"є козак п"є, в него гроші є, за ним за ним його рідна мати....". Гриньо і собі ідучи додому заспівав)
Гри́ньо:
-"…сонце випалило степ,
Ні води краплини,
В тім степу козак іде
В латаній свитині.
Чи побачу я іще
Рідну Україну,
Чи в степу ось тут впаду
По дорозі згину…"
(Гриньо пройшов повз двох трохи старших за себе жіночок, які стояли при брамі однієї з них і розмовляли про щось між собою. Привітавшись "Слава ісусу христу", пішов далі. Жіночки його проводжали поглядом, пошепки одна до іншої).
1 жіночка:
- Файний той хлоп Гриньо, почав вже пити, шкода го.
2 жіночка:
- Має золоті руки і душу добру, то го Стефка так довела.
1 жіночка:
- Та до чого ту Стефка, то та алкашня винна.
2 жіночка:
- Ти хіба не знаєш шо го мучить?
1 жіночка:
- Та де. Звідки?
2 жіночка:
-То я ти скажу, тільки ти нікому того не кажи. Коли я ще в місті в столові робила, то в нас на касі робила така Олі, яка жила на квартирі з тою його Стефкою і знає її як облуплену. Якось ми ся розговороли за всяке, і вона мені розказує, що та Стефка, ше до Гринька, валендалася з якимось жонатим хлопом, з якимось Васильом, який мав ю двоє дітей. А з ними на тій квартирі жила ше одна її подружка - така сама, як та Стефка. Тоже валендалася з таким самим жонатим, як той Василь, вони були колєґами. По саунах, по готелях шастали, а та Оля мусіла сама на квартирі тій прибирати і варити. Як вони там з Гриньком зійшлися не знаю, але коли ю Гринько до неї зачав ходити, чи як там було, то вона і з тим, і з тим. Одним словом, чи він то взнав, чи ні - не знати.
1 жіночка:
- Хіба би був чисто сліпий, або дурний.
2 жіночка:
- Та я тобі кажу - ідна доброта, інтелігент. В нас ся дівки бояли з ним ходити, бо був такий правильний. То слухай. Якось Стефка підходить до тої нашої Олі, а та всьо то знала, і каже чи би тота не могла піти з нею до Гринька щоб сказати, що вона від нього затяжіла. А Оля їй відмовила, бо не хтіла на себе то блянство брати, і каже "Ти маєш ту колєжанку, не памятаю як її там кликали, Галя чи що. Ви разом гуляли то разом і ідіть", каже. І тоді Стефка пішла з тою другою колєжанкою і якось там правдами-неправдами того Гринька зробили татом. Вона певно сама не знала чия та дитина. І Гриньо її пожалів.
1 жіночка:
- Ніколи би не подумала.
2 жіночка:
- То ся в них вродила донька. Оля розказувала, що Гринько її якось раз застав з тим Васильом, то коли вони вже мали двоє дітей. То вже ї та Галя розказувала. Не мала баба стриманя. Ніби вона просилася відвідати ту колєжанку, а сама їздила на блятки до того Василя, а він то якось ся довідав. Видно то йго глодже до нині, так і жиє з тим. Другий би колом гнав. Я ти кажу, що такого доброго ше треба пошукати. І виглядає - дай боже, взяла би го люба.
1 жіночка:
- А я то думаю, шо та Стефка з ним якось не так бесідують, як би були чужі. То сю-сю-сю, то гавкає. Я думала, що то в них такий гумор. Але діти виросли файні, по інститутах.
2 жіночка:
- Не кажи гоп - та порода ше вилізе. Подивися на їх доньку - ти її коли небудь на городі виділа? В місті робить, там для таких рай. Дивлюся, то з одним приїде, то з другим, то з єнчим, а потім такого тихого, як той Грицю затуматить.
1 жіночка:
- Зараз на то всьо дивляться по інакшому. Ага, ще м си наганула за того Василя, шо Оля розказувала. Не дожив і до пятдесятки, вмер в психлікарні, мозок му зігнив від сифілісу. А перед тим хату свою нову спалив, з жінков воював через ше якусь бабу.
(продовжили розмову на іншу тему)
(Гриньо, підходячи до свого подвір"я, перевірив в кишені ізолєнту, відкрив хвіртку).
Гри́ньо:( до себе)
- І ось Еней добрався в пекло.
(Біля хати, у квітнику, схиливши до землі свою фігуру, порпалася Стефка, почула Гриця, випросталася, спершись на мотику. Змінилася.)
Гриньо (в сторону Стефки):
- Слава Україні, смерть дурака́м, і ду́рам.
(проходячи коло Стефки)
Гри́ньо:
- Ти коли обсікаєш, то хотя би розвертай свою мудру дупу на Росію, а не на сусіда. Що він тобі такого зробив?
Стефка:
- Пек пек і за́ пек. Наже́рлося, сво́лоч. За сусіда він переживає. Не мужик, а потемра - ні розуму, ні хлопа. Тілько мене ганьбить перед людьми.
(Гриньо, вийняв з кишені ізоленту, покрутив перед її носом)
Гри́ньо:
- Сама дроти́ перемота́єш, чи ро́зуму замало? Якщо розум в дупі то видно, що то в тебе за розум такий. Івана попросиш з його розумом, і хлопом?
Стефка:
- Ні, тебе буду питати кого просити.
(діставши мотикою по спині і вислухавши услід антиалкогольні та інші підсумкові вирази, Гриньо зайшов в комору, виліз на стілець, підкрутив в абажурі лампочку, підійшов до вимикача)
Гри́ньо:
- Світи́ся, світи́ся новий Єрусалиме. І кому то світло треба? Всюди давно електрика, а народ далі темний. То дебіла виберуть, то землю пороздають. Що далеко ходити - сепарка в хаті. Думає, що ніхто за її походеньки не знає. І то така дяка за мою доброту і чесність, за те що гріх її взяв на себе, та ще й незнати чій? Певно то того Міська з Буська, а бо ше якогось, з ким воно шлялося по саунах, один люципер знає. І що їй ще від мене треба? Не пропиваю, не гуляю, господарка - дай боже всім таку, все в сім"ю, не б"ю, дітей підняв, не кинув тоді її на ганьбу, взяв на себе, а чи то моє, одно з другим, так і вмру темний. Гризися дурню, поки серце не скаже надобраніч. Я як на неї дивлюся, все той тріперний Василь, перед очами, на ній. Каже я до подружки, а сама до него, по блатхатах, по машинах. Правда вже здох, в психлікарні. Чи то Бог, чи то сифіліс, йому розум під кінець забрав. Мозок зігнив. Може воно тоді за дітей думало, чи за його жінку і доньку? Га? А може то та розмова моя тоді з ним так йому по мізках дала. Каже : "Мені нема чого скривати. Вона сама приходила, я до неї не напрошувався. Тільки мені бізнес не закривайте." Про дітей вона думала, піз...ю. Здишуть ті її "симпатики" один за другим. Видно і мені тих мікробів понаносило, здоровя зовсім ослабло. Отаких то помічників для свого і мого життя жінка нажила. Скільки я стратив на то лікування? За ті лікарства можна було щороку по Парижах їздити, машини дітям покупляти. Як то блядівство здоровля і долі людей нищить, і то на дітей переходить, до пятого коліна. Поки якийсь добром своїм безкінечним і терпінням не втне те бісівське нутро. А вона і далі в ліс. Видно сусід ще тоді її пер коли на хлібовозці робив, тепер хоче повторки, бо вже старість піджимає. Така натура. Темне все до темного, скритого, лукавого. Дітей шкода, похорують від того. А тепер ше і Іванові глазки строїть, думає що того не видно. Казав мені Міхал, шо бачив її з ним ще двадцять літ тому. Знову в дупі їй засвербіло? А ти терпи, бо совісно перед людьми. Другий би забив, або пішов світ за очі.... Я знаю, і мовчу. Тільки шляк трафляє, як подумаю, що то все синові чи доньці хтось з якоїсь злості вискаже. Захорують бідаки і ніхто не порятує. Бо слова калічать і вбивають. За дітей вона думала. П..... І так щодня з тим встаю, з тим і лягаю. Донбас, Донбас, тут в хаті Донбас не треба на схід іти.
(ввімкнув, лампа засвітилася, вимкнув, пішов на кухню і приліг на старий диван, пробурмотів до себе: "робота лічить, не забудь завтра косити до Степана, тьфу ти, до Сенька", мугикаючи "Ой була в мене коняка, тай коняка розбишака......, задрімав)
(Стефка відклала мотику, безперервно нарікаючи на свою гірку долю, підійшла до брами, стала виглядати з пасовиська корову. По дорозі ішов п"яний 3-й соцелемент.)
3-й соцелемент (підходячи до Стефи, намагається пригорнути):
- Стефцю, ходи сюда трохи тя притулю, ти така солоденька.
Стефка: (сміючись)
- Ти би менше пив? Був їс такий ладний кавалєр, а дивися, що тепер з тобов стає.
3-й соцелемент: (оглядається і мруґає їй)
- Та поки Гринько не видить. То шо домовимось?
b>Стефка:
- То ви разом з ним пили? В кого то він був?
3-й соцелемент: (беручи обома руками Стефу за корцьовий поперек)
- Я його не бачив. А якби й бачив то би не сказав. Хіба за шось. (сміється їй в очі).
Стефка
- Не чіпай бо ще хтось побачить (оглядається на подвіря сусіда Івана). Я твоїй Наталі скажу, що ти до чужих жінок чіпаєшся.
3-й соцелемент:
- Настрашила коня вівсом. Знаєш, як хлопові догодити, і помучити перед тим. Ти знаєш, що маємо в селі вже першого Героя. Се́нькового Мі́ська мо́скаль забив, чула с ?
Стефка: (стрепенулася)
-Як застрілив? Не може бути! Я вчора Ганю бачила...., нічого мені не казала.
3-й соцелемент:
- О так, під Донєцком, два дні тому.
Стефка:
- Свят-свят-свят-господи.
3-й соцелемент:
- Гинуть наші хлопаки, гинуть...Нині пополу́дню дзвонив до своїх Данилко з Годи́нь. Вони там разом з Мі́ськом бу́ли. Ніби відірвало му ноги на міні, і не витримав. Добрий був пацан. Сенько з Ганев напевно ще ніц не знають. Ай... Ну будь здорова, пішов я. Певно Наталюся вже родить за мною. (пішов)
Стефка:
(Змінилася, осунулась. Повз Стефку, в браму пройшла її корова, а за нею телятко. Вперше за своє восьмирічне життя корова не почула від господині жодного слова. Смерклося).
З піснею "Тихо над річкою, ніченька темная...." - завіса.
Кінець п"єси. вересень 2014 р.
ID:
572701
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.04.2015 18:29:38
© дата внесення змiн: 07.07.2017 12:11:05
автор: Андрій Чернівець
Вкажіть причину вашої скарги
|
