Привіт.
Дивно починати лист так. Без усіх цих "шановний", "дорогий". Без купи безглуздого офіціозу, який тобі чомусь наскільки любий.
Пробач. Та один раз - хоча б один раз! - я зроблю по своєму. Бо сьогодні я маю право.
Я на війні, братику.
Дивній, безглуздій війні, яка й війною не зветься. Для них не зветься. А для нас... Тут помирають, братику. Банально звучить, ти й сам це знаєш, але чомусь - чомусь! - я повинен тобі це сказати.
Можливо тому що ми в "котлі"?
Я сам сюди напросився. Чи жалію? Можеш вважати мене ідіотом, але ні. Навіть зі зведеним курком - чужим курком - біля скроні, я не буду жаліти. Такий ось я невиправний придурок.
Смішно - ти не був мені кровним. Ми й знайомі з тобою всього то декілька клятих років...
Декілька клятих прекрасних років.
Спасибі тобі за все. Спасибі за те, що витягнув з того лайна, в якому я був. За зимові Карпати і світанок на Говерлі. За Юльку...
До речі, як там вона? Ти бережи її пильно, добре, братику?
В мене, зрештою, нікого й не було крім неї. Крім неї і тебе. Та ще - Карпат і синього неба над головою.
Нікого.
А в тебе є сім'я.
Живи.
Заради.
Них.
Адже...
Це не твоя війна. Пробач.
Пробач непутящого молодшого братика.
Бо... хто, якщо не ми?
P.s. Ти, звісно, любив - завжди любив, акуратні, "правильні", незапацькані листи... Просто уяви, що це вишневий сік.
Прощавай.
