насправді сніги ховають не лише землю
коли вода стікає шляхами, а слова сходяться в речення, стає видимим те, що ховалось від холоду. невпевнено росте, тягнучись до неба та похитуючусь на подихах вітру, відривається від землі й летить кудись вище. а потім так і залишається десь у повітрі, покірно гойдаючись за променями сонця, даючи землі росу, а хмарам дощі, які змивають похмурі кольори, змінюючи їх на посмішки.
в час коли відкриваються приховані знаки світ залишається чистим в своїй буденності. люди вкривають дороги своїми слідами, ховаючись за туманами повсякденних клопотів і не помічаючи шорохів серця, яке прагне туди, у повітря, колихатись із пташиним співом.
а шляхи тим часом вже перетнулись і ведуть їх своїми лініями, малюючи картину, яка змінює колір за порами року й відкривається тільки для обраних, тільки в призначений час. годинник рахує години, проводячи стрілками по зоряному небу, із заходу на схід, зі сходу на захід, змінюючи напрямок за обертами планет, підраховуючи тремкі імовірності, які вже розкинулись по освітленому небосхилу. а той хто зумів бачити не тільки очима, вже сидить тут, під покривом ночі й розгадує п'янкі силуети, намагаючись побачити в них знайоме обличчя, яке все ж зникне при світлі сонця. і так, із дня в день, з року в рік, вони біжать за зірками, намагаючись знайти своє омріяне сузір'я, аж поки не зрозуміють, що відкрити їх зможуть лише коли знову стануть осліплені місяцем. а поки що. вони вчаться жити в своєму, миттєвому світі, заміняючи кроки на подихи
і можливо, що саме цей, вкритий тишою всесвіт, стане зіркою, що приводить до вічності