Образи , як скалки , застрягли в оці.
Уже розмов й веселощів нема.
Чомусь ми друзів вибрали на стоці.
І через це у серці ще зима.
Стільки ми разом, скільки й поодинці.
Та жаль, що зрозуміли це тепер.
І губи бантиком, немов малій дитинці.
Отой запал між нами тихо вмер.
А мали б разом, як колись, з піснями.
І горе, й радість. Заздрості нема.
То що ж це люба? Що це сталось з нами?
Чому раптово така прірва пролягла?
Тепер окремо. Я і ти. Без друзів.
Уже не в пошуку. Розчарування таки вчить.
Можливо, я й пробачу. Тій подрузі,
Та сумніваюсь я. Ну, а вона - мовчить.
