Жовтогарячі промені вриваються у моє вікно. Вони летять здалеку, з Космосу, від Сонця. Від Сонця летять промені до мене крізь вікно. Крізь жовтогаряче листя і вікно. Осінні привітні теплі промені. Пестять мою щоку, вриваються у мій погляд. Залишаються на моєму обличчі…
Так хороше-прехороше цього ранку! Осіннього теплого привітного жовтогарячого ранку. Я і Сонце лише на світанку! Відкрию банку! Впущу промені – хай будуть на потім!
Книжки на поличці посміхаються до мене зачаровано: «Тепер ти наш!» Нарешті зрозумілими стали чудернацькі вигадки книжкових батьків. Ба… мої дітки серед них… Дитсадок!
В одній з книг – ті самі промені в банці. Жовтогарячі ранкові промені в банці. Прозоре віконне скло, що їх пропускає, тоненька візерунчаста тюль, що їх проціджує начисто… Нічого зайвого не влетить – лиш промені!
А дбайливий батько книжковий нічого зайвого не пустить до діток своїх – лишень найкраще. Дітям – усе найкраще! Он як у рядочок вишикувались і граються іграшками-променями! Жовтогарячими променями, процідженими крізь тюль. А промені граються з ними… Такими вишуканими, врочистими…
Грайтеся дітки! То на поличці ваш дитячий майданчик чудернацьких вигадок і мрій! Грайтеся свіжесеньким промінням. І на зиму буде проміння цього жовтогарячого ранку, чудового світанку – у банку його, у банку.
3 березня 2015 року
Нова Одеса