|
В одному казковому місті жила чарівниця з синім волоссям на ім’я Мілана. Вона була доброю чарівницею, але дуже сумною, а у сумних чарівниць волосся синє-синє, як небо. А це було місто, в якому панували вічні радощі. Всі там веселились з ранку до ночі, галасували, пустували, а по ночах запускали салюти, феєрверки. Різнобарвні веселкові вогні, які шкварчали, пищали та посвистували. Навіть пташки, коти та собаки були такі ж галасливі та радісні. Отаке то було місто!
Синьоволосій красуні не вдавалося ніколи навіть усміхнутися. Вона жила в веселому різнокольоровому будиночку, дуже рідко з нього виходила, а розважалась тим, що створювала квіти, які ніхто не бачив.
Якщо Мілана трошки сумувала, її волосся ставало ніжно-голубим, якщо була вкрай засмучена, то волошковим. Такими були її квіти.
Якось смуток її став таким нестерпним, що вона пішла з міста. Йшла вона собі, йшла і дісталася до гори, що одиноко стояла посеред рівнини. На горі росла стара сосна.
- Мені треба туди, - сказала чарівниця і подерлася догори, збиваючи пальці.
З гори відкривався чудовий краєвид. З одного боку до самого неба простирався широкий степ, з іншого – синє море зливалося з синім небом у суцільну синю далечінь. Вона довго сиділа у тиші, прислухаючись до себе, і, раптом, почула тихе слово: «Доброта…».
- Чому в мені це слово? Хіба я не добра? Я ж не зробила нікому ніколи нічого поганого! – подумала Мілана.
Вона подивилась ще трохи на море. А потім вскочила і закричала:
- Але й нічого доброго ніколи і нікому я не зробила!
Вона хутко-хутко побігла з гори, мов м’ячик. Прибігла додому і спочатку начарувала п’ять кошиків волошок, потім десять кошиків незабудок. Вона чарувала і промовляла:
- Я буду дарувати вас всім, хто вами замилується. Просто так!
Мілана роздавала свої квіти на площі до самого вечора. А потім робила так щодня. Потроху серед квітів почали траплятися і жовті, і червоні. Коли чарівниця помітила це, вона спочатку здивувалась, а потім схопила люстерко, глянула в нього і засміялась. Її волосся стало золотим. А це означало, що вона стала щасливою чарівницею!
Вона виглянула у вікно і побачила мандрівного музиканта Нанді.
- Дивись, у мене золоте волосся! – вигукнула вона.
Нанді усміхнувся їй привітно, і чарівниця раптом збагнула, що він не випадково опинився під вікнами її будиночка. І що вона теж його кохає, хоча раніше не розуміла цього.
Спочатку вона кружляла по кімнаті, наспівуючи веселу мелодію, а потім взяла вазон з землею і сказала щось у нього. І в вазоні з’явилася, як завжди, рослинка, але то була не квітка.
- Я назву тебе Дерево Ді на честь мого кохання. Ді – то луна від імені НанДІ.
Коли Дерево Ді підросло, Мілана відвезла саджанець у степ і посадила його в хорошому місці. Відшукав це місце Нанді, з яким чарівниця на той час уже була одружена, тому що справжнє кохання, любі друзі, завжди взаємне.
ID:
561002
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.02.2015 09:49:14
© дата внесення змiн: 20.02.2015 10:06:20
автор: єва гелена лєх
Вкажіть причину вашої скарги
|
