Чи ви знаєте дію самотності?
Чи, як модно тут кажуть, свободи?
Як вона, виростаючи з гордості,
На просторах відчаю сходить?
Чи ви знали дійсно самотніх людей?
Ні, не тих, що на публіку грають..
Тих, що просто шукають рідних очей
Й не знайшовши, в собі помирають?
Ви бачили, як вбива меланхолія,
Що з людьми йде з епохи в епоху?
Як в слова проростає іронія,
А душа покривається мохом?
А звідки цей мох береться?
Від вологості сліз подавлених.
Від холоду рук і спокою серця,
Колись вже коханням обпалених.
Тут не потрібні енциклопедії,
ЇЇ всі сприймають по-різному.
Дурні із цього роблять трагедію,
Розумні стають гордо-залізними.
Можна скільки завгодно стогнати,
Проклинати самотнє життя,
Але все ж, як всю правду сказати,
Це найкраще з усіх укриття.
У самотності завжди тихо,
В ній немає кусючих змій.
Й не таке вже й по суті лихо
Залишитись на зиму самій.
)
