РОСІЙСЬКО-РАДЯНСЬКИЙ ТЕРОРИЗМ ЯК СПОСІБ ВЕДЕННЯ ВІЙНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ПЕРЕВОРОТІВ НА МАТЕРІАЛАХ ІСТОРИЧНОГО МИНУЛОГО ТА СЬОГОДЕННЯ УКРАЇНИ
Російсько-українські двосторонні відносини з 1991 року мали різні періоди тиску, напруженості, відносної стабільності, економічних та інформаційних війн тощо. Все це в свою чергу обов’язково супроводжувалося підкресленою російською зверхністю та зухвалістю сусіда, який, перетворивши історію в своїй країні на проститутку, вважає себе старшим братом (?!). Не зважаючи на все це, для більшості українців було шоком дізнатися про те, що росіяни організовують агресію проти України, порушують територіальну цілісність та винищують українське мирне населення. Крім того, агресія Росії щодо України викликала неоднозначну реакцію на міжнародній арені. Мало того, що один із гарантів української безпеки, Росія, здійснив віроломний напад на Україну, то інші гаранти безпеки та в цілому ООН, продемонстрували більше показну стурбованость, аніж конкретні рішучі дії. Тому, звісна річ актуальність даної проблематики не підлягає сумніву.
Мета статті полягає у з’ясуванні основних цілей, методів російської агресії та особливостей реакції на останню в Україні та світі. Постановка такої мети порушила перед нами низку завдань, найважливіші серед яких такі: перевірка терміну «АТО» на доцільність, з’ясування витоків російської агресії, її основних цілей та завдань, аналіз санкцій країн світу та політики України по вирішенню проблеми, прогнозування подальшого розвитку ситуації.
На сьогоднішній день в зв’язку з остаточною історичною незавершеністю проблеми бракує наукових праць та наукових статей, які б відображали суть подій 2014 року. Але в той же час, існує низка журналістських робіт, аналізу політологів та документаційної бази, на які ми спираємося в своїй роботі, для того, щоб розпочати писати історію.
Передусім вважаємо за необхідне визначитися із термінологією: війна, тероризм, терор. Так, за матеріалами енциклопедій, довідників знаходимо наступне:
«Війна́ — складне суспільно-політичне явище, пов'язане з розв'язанням протиріч між державами, народами, національними і соціальними групами з переходом до застосування засобів збройної боротьби, що відбувається у формі бойових дій між їх збройними силами. Це специфічна форма вияву соціальних відносин, у якій домінує збройна боротьба як продовження політики, що підпорядковує своїм цілям усі сфери суспільного життя» [25>.
За визначенням Клаузевіца, «Війна є продовження політики іншими засобами» [25>.
Поряд зі збройною боротьбою, як її головним і вирішальним засобом, під час війни ведуться політична, дипломатична, економічна, інформаційна та інші види боротьби, які підпорядковуються її цілям та інтересам. У цьому сенсі війна — це організоване озброєне насильство, метою якого є досягнення політичних цілей [25>.
Також знаходимо ознаки вітчизняної війни: неспровокований напад; війна тільки на своїй території (вигнання ворога зі своєї території означає закінчення вітчизняної війни); можливість участі цивільного населення в боротьбі з окупантом (партизанський і підпільний рух); мета війни — примусити ворога піти з території країни.
Якщо з «війною» все очевидно і одностайно у науковців, то визначення терміну «тероризм» — питання проблемне, оскільки в наш час існує понад 100 визначень цього явища. Однак жодне з них не підтримане міжнародною спільнотою як загальновизнане. Українські юристи В. Ємельянов та С. Гавриш зазначають у диспозиції проекту законодавчого акту України, що тероризм розглядається сучасною наукою в трьох аспектах: як злочинне діяння, як терористичні групи (організації) та як терористичні доктрини. В. Ліпкан пропонує розглядати тероризм ще і як від'ємне соціально-правове явище і не зводити його лише до вчинення вибухів і підпалів, а ті дії, про які йдеться охоплювати поняттям «терористичний акт» [25>. Також варто розрізняти тероризм від терору — політики залякування, придушення політичного супротивника насильницькими засобами. Терор — насильство влади з її державним апаратом проти народу з метою придушення не тільки опозиції, а й усього загалу, з метою викликати жах і змусити полишити думки про спротив. Іншими словами, терор — насилля з боку наділеного владними повноваженнями («сильніших»). Уперше системний політичний терор було розгорнуто якобинцями під час Великої французької революції. Прямими їхніми ідеологічними нащадками були більшовики, які розгорнули «червоний терор» з метою придушення політичної опозиції і поширення більшовицької влади за межі захоплених ними Петербургу і Москви. Жертви владного терору обчислюються багатьма тисячами ба навіть мільйонами людей.
Натомість тероризм — насилля з боку «слабшого» (без владних повноваженнь), насилля, що виходить від опозиційних прошарків суспільства, інколи радикально налаштованих і, вельми нечисленних і які зазвичай не мають та й не можуть мати підтримки більшості суспільства. Тероризм носить політичну, соціальну, національну чи віросповідну ознаки. Тероризм як явище переслідує принаймні три основні й знакові мети. Перше — зчинити тиск на органи влади, залякати осіб, наділених владними повноваженнями. Друге — посіяти страх і невпевненість поміж громадян, лояльних до наявних достойників. Третьою метою є бажання викликати співчуття серед своїх потенційних прихильників, тобто в тому прошарку суспільства, який, як уважається ними, піддається гнобленню або дискримінації, але поступається в радикальності террористам [25>.
З огляду на невизначеність поняття «тероризм» ним можна охрестити все що завгодно за для того, щоб приховати справжню суть проблеми, або налаштувати населення проти вигаданих терористів. Давайте пригадаємо імя одного із найвидатніших терористів на сході України, а саме Олександра Бородая, який є громадянином Росії, генерал-майором ФСБ, а сам себе і своїх побратимів називає «кризис-менеджерами» і не приховує, що в Криму та на Донбасі працює одна команда, яка давала присягу російському народу: «Сюда я пришле как кризисный менеджер, если хотите стартапер. Многое удалось сделать за прошедшие месяці, ДНР достоялась как государство» [12>.
Так, очевидним з його слів стає факт виконання спеціального завдання ФСБ Росії, а місцеве декласоване населення з ще більш декласованими ватажками на зразок Валерія Болотова та Олександра Захарченка стає маріонетками у «мирній», «демократичній» грі Кремля. Точно так же більшовики захоплювали владу на території України. Пропонуємо розглянути історичне минуле, на якому ми ніяк не можемо зробити висновки і повторюємо одні й ті ж помилки та провести шокуючи паралелі із сьогоденням.
Отож, намагання більшовиків захопити владу в Україні у 1917 р. Передумови. 7 (20) листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила ІІІ Універсал про створення автономної Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Це викликало роздратування російського уряду — більшовицької Ради народних комісарів, тому вона вирішила захопити владу в Україні шляхом збройного повстання в Києві [7,c.56>.
2014 рік – передумови російської агресії.
Ключовою передумовою конфлікту стала дедалі більш недружелюбна політика путіністської Росії щодо України, яку, з огляду на зміст російської пропаганди у ЗМІ, можна назвати просто ворожою. Агресивність російської політики стосовно України вилилася у перші жертви з боку останньої ще за часів режиму підконтрольного Росії Януковича.
21 листопада 2013 року в Україні розпочалися антиурядові протести як реакція на рішення Кабінету Міністрів України про призупинення процесу підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом і значно поширилися після силового розгону демонстрації в Києві вночі 30 листопада. У рамках поняття протестів кінця 2013 року відбувалися зокрема мітинги, демонстрації, студентські страйки [15>.
16 січня 2014 року в Верховній Раді України з порушенням установленої процедури голосування було прийнято 10 законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян, а сааме закони викликали широке обурення в українців, і спричинили ескалацію конфлікту.
До 19 січня 2014 протести перейшли в бойові протистояння на вулиці Грушевського в Києві. Внаслідок цього загинуло 6 осіб, більше 1000 були травмовані. Ще більш кривавими бої стали, починаючи з 18 лютого, за два дні боїв загинуло більш ніж 100 осіб з обох боків.
Наслідком перемоги революції стало: відсторонення президента Януковича від влади та його втеча в Росію, відновлення конституції України 2004 року, скасування диктаторських законів, призначення дострокових президентських виборів. Зміна влади кардинально зменшила силу впливу Росії на Україну, також Віктор Янукович закликав Володимира Путіна відновити конституційний лад в Україні за допомогою Збройних сил Росії [15>.
Перебіг подій в 1917 році. В ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) року українські війська, лояльні до Центральної Ради, придушили повстання, а заколотників вислали ешелонами за межі України. Більшовицькі відділи 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош, що їхали з фронту на захоплення Києва, були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського біля Жмеринки і відправлені до Росії. 30 листопада (12 грудня) року спалахнуло більшовицьке повстання в Одесі, яке так само закінчилося поразкою більшовиків.
4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх розброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії постановила вважати Українську Центральну Раду своїм ворогом. Головнокомадувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Овсієнка. З грудня того ж року біля північно-східних кордонів Української Народної Республіки стали концентруватися червоні війська [14, c.43>.
7 (20) грудня Українська Центральна Рада відправила відповідь Раді народних комісарів за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Розпочалася більшовицько-українська війна. Війська Радянської Української Народної Республіки та Радянської Росії концентрувалися в Харкові, у районі Гомеля і підБрянськом. Вони нараховували 160 тисяч вояків і складалися з частин регулярної Російської імператорської армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів балтійських моряків. Вище політичне керівництво військом здійснював більшовик Володимир Овсієнко, а воєнне — есер Михайло Муравйов. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.
Воєнні сили УНР складали добровольчі формування Вільного козацтва та українізовані добровольчі частини Російської імператорської армії. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по Україні, тоді як більшовики діяли на головних стратегічних напрямках.
8 (21) грудня 1917 більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили доХаркова. В ніч на 9 (22) грудня вони заволоділи містом. 12 (25) грудня 1917 року, за сприяння Ради народних комісарів Росії, більшовики провели в місті Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому проголосили створення Радянської УНРзі столицею Харкові. Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою визнавалася нелегітимною. 17 (30) грудня 1917 року Центральний виконавчий комітет радянської УНР проголосив маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату. Наявність в Україні двох центрів влади — київського національного і харківського радянського — дала змогу російським більшовикам формально залишатись осторонь війни, представивши її як внутрішній конфлікт [14, c.56>.
Перебіг подій в 2014 році.
Військовий конфлікт бере за початок 22 лютого 2014 року з встановлення блокпостів та проросійських сепаратистських мітингів 23 лютого в Севастополі. Далі відбулось захоплення сепаратистами Верховної ради АРК та вторгнення російських військ на півострів Крим, що стало наслідком окупації та анексії його Росією. Українські війська не протидіяли вторгненню, частина з них була виведена на материкову Україну, а частина прийняла російську присягу. В наслідок захоплення Криму було вбито 2 українських військових та 2 цивільних осіб.
23 лютого 2014 року почалися проросійські та проукраїнські мітинги (в останніх брала участь велика кількість кримських татар на чолі з лідером Меджлісу Рефатом Чубаровим). 27 лютого невідомі озброєні люди без знаків розрізнення (ймовірно колишні бійці спецпідрозділу «Беркут», що брали участь в придушенні протестів у Києві («Беркут» було розформовано 25 лютого), та російські спецпризначенці) захопили й блокували Верховну Раду Криму та інші адміністративні будівлі, аеропорти у Сімферополі та Севастополі, установи зв'язку, засоби масової інформації тощо. На їхню вимогу до Парламенту Криму прийшла частина депутатів, що проголосували за проведення референдуму про розширення автономії Криму 25 травня 2014, в день президентських виборів в Україні. При цьому присутність кворуму є сумнівною, оскільки на засідання не допустили ЗМІ. Невдовзі було двічі змінено дату референдуму: перенесено спершу на 30 березня, а потім — на 16 березня. Також було змінено формулювання питання — замість розширення автономії йшлося про приєднання до складу Росії. При цьому, оскільки Україна є унітарною державою, питання про відокремлення регіону можна вирішувати лише на національному референдумі. З огляду на це, ще до проведення референдуму лідери країн ЄС, США та багатьох інших визнали його незаконним, а його результати — недійсними [15>.
У ніч на 27 лютого будівлі Верховної Ради та Уряду АРК захопили озброєні невідомі особи та встановили на будівлях російські прапори. За словами народного депутата Сергія Куніцина адміністративні будівлі захопили професійно підготовлені люди, які озброєні автоматами, кулеметами, гранатометами тощо. За повідомленнями ЗМІ центр Сімферополя було перекрито правоохоронцями, піднятими по тривозі, обмежено рух громадського транспорту.
1 березня 2014 року Рада Федерації РФ підтримала звернення президента Росії Володимира Путіна про дозвіл на застосування Збройних сил Російської Федерації на території України. Рада національної безпеки і оборони України у зв'язку з агресією з боку Росії, ухвалила рішення привести Збройні сили України у повну бойову готовність та розробила «детальний план дій на випадок прямої військової агресії з боку РФ».
16 березня 2014 року відбувся «референдум» про статус Криму, на якому за офіційними даними 96,77% жителів АРК та міста Севастополь проголосували за возз’єднання відповідних територій з Російською Федерацією. 17 березня Верховна Рада АРК проголосила незалежність Республіки Крим, а 18 березня у Георгіївській залі Московського Кремля Президент Росії Володимир Путін спільно з самопроголошеними Головою Ради Міністрів АРК Сергієм Аксьоновим, спікером Верховної Ради АРК Володимиром Костантиновим, та головою СМДА Олексієм Чалим підписали Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії. 21 березня Рада Федерації Росії прийняла закон про ратифікацію Договору від 18 березня та закон про утворення нових суб'єктів федерації — Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, закріпивши анексію цих регіонів Росією [15>.
Наступним етапом протистояння стали проплачені сепаратистські мітинги в Донецькій, Луганській, Харківській, Одеській, Херсонській, Миколаївській, Дніпропетровській, Запорізькій областях, що розпочалися з 1 березня 2014 року. Почалося захоплення адміністративних будівель.
12 квітня почалось вторгнення російських бойовиків на Донбас, вперше вони були помічені в Слов'янську. 11 травня було проведено псевдореферендуми про незалежность ДНР і ЛНР. За даними яких, за незалежність проголосувало 89,07% і 96,2 % відповідно.
До речі, лише 27 березня 2014 Генеральна Асамблея ООН підтримала територіальну цілісність України, визнавши Крим і Севастополь її невід'ємними частинами. За відповідну резолюцію проголосували 100 країн-членів ООН зі 194. Проти проголосували 11 країн, 58 країн утрималися, решта не брала участі в голосуванні. Проте практичних результатів цього голосування не було і нема. Це швидше нагадує з’їзд гуртка по політичній демагогії.
Так, очевидність дублювання історії зрозуміла. Свого часу Будда, сказав такі слова: «Хто не зрозумів свого минулого, змушений переживати його знову і знову». Українці переживають свою історію знову і знову не тільки з 1917 року. Імперські сценарії колоніальної політики щодо України інтенсивно почали практикуватись з моменту занепаду Галицько-Волинського князівства. Якщо вести мову про російську колоніальну політику щодо України, то вона розпочалася в інтенсивному режимі з 1654 року. Не вистачить однієї статті, потрібна ціла книга про дублювання історії України з 1654 року до наших днів. Звісна річ, це пов’язано насамперед з тим, що Російська держава, згодом Російська імперія, Радянський Союз та Російська Федерація через свою п’яту колону прямо чи опосередковано визначали історичне невігластво українців[1>.
Історичне невігластво в роки залежної України ще можна логічно зрозуміти. Але, відсування історії України на другий план в освітній політиці міністра освіти, історика Д. Табачника – це ганьба. Крім того, після героїчного подвигу українців на майдані ситуація не змінилась – це подвійна ганьба. Проте це вже тема для іншої статті про схожість і на жаль безрезультатність революцій 2004 та 2014 рр.
Тепер ми повинні дати відповідь на головне питання: чи називають сучасні історики події 1917-1921 рр. дії більшовиків тероризмом місцевого населення на території України? Звісно такого б історика за шельмували і ганьба переслідувала б його професійну діяльність. Очевидно, що події 1917-1921 років були військовою операцією з використанням псевдо ідеології рівності та братерства та фіктивного проголошення більшовицької влади в Україні з метою підкорення території.
Так, події 2014 року в російсько-українських відносинах – це не АТО, це війна. А якщо точніше, то асиметрична війна (нерівна), вітчизняна. В класифікації військово-політичних конфліктів окремо виділяють воєнні перевороти. Звісна річ, що із зазначених вище фактів, можна стверджувати, що події 2014 року – це не тільки війна, а й воєнний переворот.
Не дарма автор на початку статті звернула увагу на визначення такого терміну як терор. Війна і військові перевороти як у випадку з більшовиками так і у випадку з путінською шовіністичною агресією супроводжувалися терором. Також у класифікації військово-політичних конфліктів виділяють і збройний терор. Терор – це надійний засіб для підкорення і залякування населення. Більшовики та комуністи користувалися цим методом більше 70 років, а Російська Федерація вважає себе правонаступницею СРСР перейняла естафету і старанно виконує завдання по терору на теренах колишніх радянських республік, починаючи від Закавказзя, закінчуючи Україною [1>.
Щодо продовження імперської шовіністичної політики Російської Федерації зрозуміло. Світова спільнота дуже в’яло відреагувала на російську агресію. Демонстрація стурбованості лише після трагедії з боїнгом перетворилася в економічні санкції та санкції проти конкретних осіб в Російській Федерації.
В порівнянні з санкціями, введеними США, європейські санкції до агресора є більш м'якими, що пояснюється значною залежністю економік країн ЄС від Росії та прямим підкупом Росією окремих європейських політиків.
Так, ми помічаємо, що не зважаючи на те, що Російська Федерація, США та Великобританія являться гарантами безпеки України, тривалий проміжок часу від поглинання Криму до розгортання та організації переворотів на Сході України, ці країни та інші європейські держави виражали лише стурбованість подіями і закликали українську владу сідати за стіл переговорів з так званими «сепаратистами» на чолі з генерал-майором ФСБ О. Бородаєм. Очевидним є політика цинізму, зневаги до України, моральних чеснот та міжнародного права. Один з гарантів української безпеки розчленовує незалежну державу, а інші «гаранти» цинічно допомагають.
Але, знову ж таки най ганебнішим фактом є навіть не це, а те, що Україна сама не вводить жодних суттєвих санкцій проти РФ [19>. Ми не оголосили воєнний стан, захистили на саміті НАТО свого агресора, ведемо переговори зі злочинцями, знищуємо квіт української нації як гарматне м'ясо. Навіть Міжнародна правозахисна організація Amnesty International визнала події на сході як міжнародний збройний конфлікт. Про це йдеться у спеціальній заяві на офіційному сайті організації, що датована 7 вересня 2014 року: «Докази, якими ми володіємо, вказують на те, що Росія розпалює конфлікт шляхом прямого втручання, а також шляхом підтримки сепаратистів на сході України. Росія має зупинити безперебійний потік озброєння та іншу допомогу сепаратистам, оскільки саме вони вдаються до тяжких порушень прав людини в регіоні». Тому не дивно, що поведінка України не викликає поваги ні в лідера Російської Федерації, який цинічно порушує перемир’я, ні в світових лідерів. Найсуттєвішою санкцією України щодо РФ має стати газова незалежність. Однак, за рішенням останньої зустрічі в Берліні 26 вересня 2014 року в рамках РФ – Україна – ЄК, Україна забов’язалася погасити борг в розмірі 3, 1 млрд. дол. та закупити 5 млрл. кубометрів газу. Коментарі на наш погляд тут зайві.
В пошукових системах інтернету ім’я Обами все частіше почало фігурувати після подій в Україні зі словами «слабак». Так як ми вже зазначили безпеку Україні ніхто не гарантує, тому що Україна стала лише розмінною монетою в геополітичних іграх між США, ЄС та Російською Федерацією. Агресія РФ покликана на демонстрацію сили, авторитету та геополітичної міці РФ. РФ потрібна постійна зона дестабілізації в Україні, що дає можливість контролювати країну. Тому ситуація на сході буде зберігатися тривалий час як гаряча точка а згодом як зона постійного потенційного конфлікту, все буде залежати лише від бажання В. Путіна.
Позиція США та ЄС покликана в першу чергу на захист власних інтересів і обрання найкомфортнішого методу нейтралізації РФ і кількість жерт в Україні їх не обходить. Так, реальна допомога країн Заходу зводиться по суті до стурбованості та гуманітарної підтримки.
Конфлікт між Російською Федерацією та США набув особливого звучання та загострення після ситуації в Сирії. Україна є продовженням цього конфлікту. Можна припустити, що Путін своєю агресією хочу вийти на провідний рівень в геополітиці, розрахувавши можливі втрати. США конфлікт в Україні може бути вигідний, чим довше він триває тим більше санкцій можна оголосити, руйнуючи режим в Росії з середини. На замітку: За даними Світового Банку в 2013-му році сумарний ВВП складав:
ВВП США: $ 16 трлн. 800 млрд. 000 млн.
ВВП країн ЄС: $ 17 трлн. 335 млрд. 420 млн.
ВВП Росії: $ 2 трлн. 096 млрд. 777 млн.
За попередніми розрахунками, через введення європейських санкцій РФ втратить € 23 млрд (1,5% ВВП) в 2014 році і майже € 75 млрд (4,8% ВВП) в 2015 році. При цьому втрати самих країн ЄС будуть істотно нижчими — не більше 0,4% свого ВВП. Втрати США через введення санкцій виявляться істотно меншими — через слабку залежність економіки США від Росії.
На країни ЄС припадає близько половини російського експорту та імпорту. На 2012 рік товарообіг Росії з ЄС складав:
загальний товарообіг (експорт + імпорт): 336,5 млрд. євро;
експорт: 213,3 млрд. євро; ЄС посідає перше місце у зовнішній торгівлі Росії;
імпорт: 123,2 млрд. євро; Росія займає третє місце у зовнішній торгівлі ЄС (після США і Китаю).
В 2012 році основу експорту Росії до ЄС становили товари сировинної групи, насамперед паливно-енергетичні. В імпорті з ЄС домінували машини й устаткування, хімічні та продовольчі товари, готові вироби.
Близько 75% прямих іноземних інвестицій в Росію становлять інвестиції з країн-членів ЄС.
Імпорт послуг з ЄС до Росії в 2011 році становив 24 млрд. євро, з Росії до ЄС — 14,2 млрд. євро.
Крім того, підтримка, хоч і відносна, України, дає можливість маніпулювати лідерами нашої країни.
Завжди помилкою України було плекання великих надій на країн союзниць, які за підписаними договорами гарантували нам безпеку. Достатньо згадати Березневі статті Б. Хмельницького в 1654 році за якими Російська держава гарантувала військову підтримку у боротьбі у боротьбі Гетьманщини і Речі Посполитої. Закінчилась така «підтримка» поділом України між Росією та Річчю Посполитою. Згадаємо «свіжіший факт». М. Грушевський, видатний історик, але невдалий український політик, тривалий час зважав на офіційну позицію послідовників Лютневої революції чи жовтневого превороту. Це нагадує позицію українських президентів і можновладців з 1991 року і по нині [10, c,37>.
Так, М. Грушевський дав команду знищити полк імені П. Полуботка, який виступав за проголошення незалежності, за допомогою російських збройних сил. Зараз же українська влада знищує українців руками РФ (згадаємо безславні перемир’я, ), не роблячи конкретно нічого для вирішення ситуації, яка склалася [14, c. 45>.
За таких умов варто було б діяти або ж за грузинським сценарієм відразу (оголосити воєнний стан, розірвати дипломатичні відносини), а не віддавати безславно Крим, а потім віддавати на винищення своїх людей в асиметричній війні. Крім того, на момент так званого АТО вже була очевидною байдужа позиція гарантів безпеки України (яка була точно ж такою в російській агресії в Грузії).
Досвід М. Грушевського в контексті недоцільності формування українських збройних сил дуже близький політичним лідерам правонаступникам М. Грушевського. Чим це закінчилось для України в 1917-1921 рр. і в 2014 р – очевидно.
Зясуємо, які перспективи відкриває російсько-українська війна перед світом. Після розвалу Радянського Союзу в зявилася наукова праця «Кінець історії». Ще б пак, закінчилась величезна ера протистояння та напруження. Зараз же виникає питання: чи не повертається воно знову? Чи не перетворюється світ з багатополюсного в двополюсний і які назви у цих полюсів.
На думку, З. Бжезінського, Російська Федерація – це тоталітарний пережиток, якого не за горами чекає доля таких же революційних подій як в Україні. Але чи це так насправді? Так, для того, щоб в країні змінилася форма правління потрібна ментальна революція. В Європі тільки з ХVIII починає поступово змінюватись уклад життя, імперії відходять у небуття, а гарантоване виборче право і соціальні гарантії населення отримує тільки на початку XX століття. Проте це не було актом прийняття законів, це було результатом політичної зрілості населення. Це було показником високого рівня політичної свідомості. Тому в Україні після 70 років тоталітарного режиму і більше пів тисячоліття панування інших народів, перший блин державного будівництва виходить невдалим, бо політична свідомість недостатньо визріла. Але з РФ ситуація зовсім інша. В цій країні з XV століття сформувалась великодержавна ідея «Москва – третій Рим», згідно з якою населенню цієї країни насаджувалася віра в свій особливий статус та боготворіння глави держави [8, c.132>. В результаті це перетворилося в сучасний російський шовінізм. На замітку: «Шовінізм – це ідеологія яка пропагує національну перевагу однієї нації над іншими і обґрунтовує право на дискримінацію та пригнічення інших націй. Як політичну ідеологію використовують агресивні антидемократичні сили для розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Особливо широко культивується урядом і політичними партіями під час підготовки до загарбницьких війн і виправдання поневолення. Шовінізм – це крайня форма націоналізму. Націоналізм – це ідеологія і напрямок політики, базовим принципом якого є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою»[25>.
В зв’язку з цим можна посперечатися з З. Бжезінським. РФ як правонаступниця СРСР та Російської імперії з шовіністичною ментальною основою, якій більше пів тисячоліття навряд чи зміниться в найближчий осяжний для сучасних українських поколінь час [20>. Принагідно в даному випадку на підтвердження нашої точки зору зацитувати О. Бородая, який закінчив філософський факультет МДУ і в рамках РФ є видатним політичним оглядачем і журналістом завдяки пропагуванню шовіністичних ідей. Якостей фахівця політолога, на жаль, нам знайти не вдалося: «Если вы помните, Россия получала в свои объятья Украину, а Украина бросалась в объятья России только тогда, когда Запад дожимал Украину до такого состояния, когда уже просто деваться было некуда. Так произошло в своё время при Богдане Хмельницком во время Переяславской Рады. Сейчас такого украинцы не ощущают. Они пока не ощущают, что поляки им крутят чубы, запирают церкви и насилуют их баб. В этом смысле украинцы не похожи на собаку Павлова. Собака Павлова от электрического разряда учится, что есть нельзя или наоборот можно. Украинцы же постепенно, пыхтя и охая, двигаются все эти годы в Европу. Двигаются, но каждый раз от каждого очередного шага по этому пути они получают массу минусов. Тем не менее, упорно по нему идут. Это связано, конечно, не с абсолютным идиотизмом украинцев, который им кто-то вменяет. Это связано как раз с тем самым, уже упомянутым, индивидуализмом и тяге к свободе. Если же говорить о России, то, конечно, для нас Украина – важнейший, жизненный ресурс, который упускать мы не имеем права. Этот ресурс, кстати сказать, прежде всего, не экономический, а ресурс демографический, потому что на Украине без малого пятьдесят миллионов славянского населения, в котором мы, в нашей современной демографической ситуации, крайне остро нуждаемся. Грубо говоря, это пятьдесят миллионов абсолютно нормальных, вменяемых, работоспособных, близких, родных нам по менталитету людей, с которыми мы можем спокойно и нормально жить вместе в одной стране и делать одно общее дело. Мы в них нуждаемся. Но тут, честно говоря, есть сомнение в желании самих украинцев. Однако, похоже, мы уже приволокли украинцев к себе и теперь будем вынуждены за них отвечать. Более того, тут есть ещё один интересный момент – мы теперь будем вынуждены их кормить и кормить хорошо. Кормить не только одного Януковича, но и всю Украину в целом.
Безусловно, украинцев надо считать частью великого русского народа, иными словами - суперэтноса. Украинцы являются фактически субэтносом в составе русского суперэтноса» [3>.
А тепер пропонуємо вашій увазі коментарі до праць шовініста Бородая, які відображають справжнє ставлення росіян до українців: «Никакой тяги к свободе у украинцев нет. Я давно пытался вникнуть, чем отличаются украицы от русских и понял, что современные, они просто напросто мелковаты и торговаты относительно нас; В России многие ошибаются, принимая украинцев за единый народ. Между тем, на современной Украине с трудом уживаются два народа: малороссы и галичане. Малороссы наши кровные братья, это спокойные работящие люди. А вот галичане - ближе к полякам. Они даже говорят на другом языке. Беда в том, что галичане пассионарны. Их исстари называли «бойками». Уж очень они бойкие. Это торгаши, пройдохи» [3>.
Успіху реалізації шовіністичної російської ідеї в Україні сприяли українці. Україна в обличчі своїх «легендарних» лідерів, починаючи з М. Грушевського, бездарно продала державу, здавши всі ключові позиції, а ті що залишились, поділила між «братвою». Так, пригадаймо асоціативний ряд пов'язаний з вищесказаним: чорноморський флот, занедбання української армії, постійні газові маніпуляції, шантаж, інформаційні та торговельні війни, позаблоковий статус України, «злив» помаранчевої революції, зрив підписання домовленостей з ЄС, російський медіа простір, проросійська комуністична партія і т.д.
РФ Україна цікавить не тільки як територія та трудові ресурси. Україна знаходиться на четвертому місці в Європі за обсягами сланцевого газу після Норвегії, Польщі та Франції. Покладами сланцевого газу надзвичайно зацікавлені європейські нафтогазові компанії. Сланцевий газ – гарантія базової незалежності від РФ. Звісна річ, подібна ситуація не в економічних інтересах Росії. Але, все ж таки на сьогоднішній день 30 % газу в Європі російського походження, тому РФ вдається тиснути на цей регіон. Європі потрібна Україна в якості ресурсу, РФ потрібна Україна в якості ринку збуту, ресурсу і як спосіб послаблення ЄС, як запорука подальшого газового шантажу. До речі, наприкінці вересня на сторінках української правди з’явилась новина про те, що ЛНР хоче відключити Луганщину від газу і переключитися на Росію (http://www.epravda.com.ua/news/2014/09/28/494420/). США не зацікавлені в могутній РФ, ЄС не зацікавлений в проблемах з газовими поставками з Росії в сучасних умовах. Тому зараз і відбувається затягування процесу, так звані, «дипломатичні шлюбні танці», в яких Україна виступає маріонеткою.
Звісна річ, що з таким «могутнім» міжнародним гравцем як Україна рахуватися ніхто не буде. Ті, хто продає Україну, за неї не воюють «з рогатки» на сході України, від «легендарної» зовнішньої і внутрішньої політики страждає лише народ, до якого не має діла нікому. А всі міжнародні раунди, переговори, гарантії, ООН і міжнародне право не варте ломаного гроша, як показує сучасність. За напад СРСР на Фінляндію на передодні німецько-радянської війни, Радянський Союз визнали агресором і виключили з Ліги Націй. Потім після Другої світової війни Лігу Націй ліквідували як неефективну. Чи доцільним є взагалі існування ООН після російсько-грузинської та російсько-української війн? Якщо світ закриває очі на насильство і думає лише за свої інтереси, то тоді давайте речі називати своїми іменами. Так, світом править як і в добу первіснообщинного ладу – жадоба наживи і ради цього світові лідери без краплі сумніву готові принести в жертву кров десятків тисяч невинних людей.
Сьогоднішня ситуація в Україні є закономірною. Понад 20 років Україна працювала на олігархів, які і далі продовжували грабувати державу, гірше завойовників, сформувавши експортоорієнтовану економіку і нічого не зробивши для захисту національних інтересів. 2014 рік – визначальний рік в історії України. Або ми сформуємося як нація, яка готова не словом, а ділом захищати свої національні інтереси, не проводячи до влади олігархів, які завели країну в глухий кут, або Україну як завжди чекає проживання історичного минулого. В якості прикладу нам повинні слугувати досвід Польщі, країн Прибалтики, Грузії. Ми повинні перетворитися з сировинного придатку РФ, не в сировинний придаток ЄС, ми повинні стати в повному сенсі цього слова незалежною державою з демократичним суспільством з міцним інститутом громадянського суспільства, яке захищає інтереси свого народу. Якщо цього не усвідомить сучасна псевдо еліта України та зміни не відбудуться еволюційним шляхом, то можна вважати що сезон революцій в Україні тільки розпочався і не важливо в складі якого союзу вона є була чи буде.
Література:
1. Алиса Лукашенко. Украинская демократия по-советски / Алиса Лукашенко //[Електронний ресурс>. – Режим доступу http://www.vovremya.info/art/1199521255.htm
2. Алиса Лукашенко. По каким понятиям живет украинец / Алиса Лукашенко // Електронний ресурс>. – Режим доступу http://www.vovremya.info/art/1198771236.html
3. Александр Бородай. Самостийная стихия/ Александр Бородай // [Електронний ресурс>. – Режим доступу: http://az.lib.ru/s/starickij_m_p/text_0040.shtml
4. Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 548с.
5. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період / О. Забужко. – К.: Наукова думка, 1992. – С.107.
6. История России / под. ред. А.Века. – Минск: Харвест, 2007 – С.517.
7. Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. Навчальний посібник. — К., 2002. – 658с.
8. Лукашенко А.І. Вплив плебсологічних аспектів російської національної ідеї на генезис української державності / А.І. Лукашенко // Плебсологічне осмислення перспектив розвитку Української держави. – К., 2010. – Вип.3. – С.128-135.
9. Лукашенко А.І. Проблема української само ідентифікації в межах світових інтеграційних процесів / Лукашенко А.І. // Проблеми міжнародних відносин. – К.: КиМУ, 2010 – С.219-232.
10. Медвідь Ф. Українська національна ідея як детермінанта державотворчих процесів / Ф. Медвідь // Політичний менеджмент. – 2005. - №1. – С.34-43.
11. Новейшая история XX века / под ред. А.Века. – Минск: Харвест, 2008. – 642с.
12. Олег Меньшов. Мирный бородай уступил военному / Олег Меньшов // [Електронний ресурс>. – Режим доступу: http://www.gazeta.ru/politics/2014/08/07_a_6166445.shtml
13. Палій Г.О. Проблема формування української політичної нації: аспект загальнонаціональної ідентичності / Г.О. Палій // Політичний менеджмент. – 2003. - №1. – С.93-100.
14. Політична історія XX століття: Навчальний посібник. / В. Ф. Салабай, Л. О. Панчук, Я. А. Титаренко та ін. — К., 2001. – 436с.
15. Санкции в святи с украинскими событиями 2014 года. //[Електронний ресурс>. – Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/
16. Сидоренко Юрій. Чия ідея сильніша - українська чи російська? / Юрій Сидоренко [Електронний ресурс>. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/05/17/5047164/
17. Семенченко Г.М. Плебсологічні роздуми про українську національну культуру і процеси соціального забезпечення населення // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту: Друга Всеукраїнська науково-практична конференція (24 квітня 2009 р.): Матеріали доповідей та виступів. Випуск 2. – К.: Київський університет, 2009. – С. 133-135.
18. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / [під ред. Андрущенко В.П>. – К.: Знання України, 2002. – 562c.
19. Чем грозят санкции Украины против России. // Електронний ресурс>. – Режим доступу: http://forbes.ua/nation/1376642-chem-grozyat-sankcii-ukrainy-protiv-rossii-obeim-storonam
20. Чорновіл В. Українці на перетині національних інтересів // Рух. -№28. – 1995. - С. 2 – 4.
21. Шаповал О.Р. Про економічно-фінансову кризу і необхідність розвитку плебсології // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту: Друга Всеукраїнська науково-практична конференція: Матеріали доповідей та виступів. Випуск 2. – К.: Київський університет, 2009. – С. 38-42.
22. Щокін О.В. Сучасна світова криза і окремі критерії влади / О.В. Щокін Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту: Друга Всеукраїнська науково-практична конференція: Матеріали доповідей та виступів. Випуск 2. – К.: Київський університет, 2009. – С. 100-103.
23. Шкляр Л.Є. Етнодержавознавство / Л.Є. Шкляр. – К., 2001. – 242с.
24. Ярмоленко Н.К. Аналіз сучасних тенденцій етнополітики / Н.К. Ярмоленко / Соціальні виміри суспільства. Збірник наукових праць. – Вип.5. – К.: Інститут соціології НАН України. – 2002. – 516с.
25. Шовінізм. // Електронний ресурс>. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Шовінізм
ID:
553877
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.01.2015 00:58:52
© дата внесення змiн: 09.03.2020 22:35:24
автор: Алиса Лукашенко
Вкажіть причину вашої скарги
|