Впадають дні в гирло темряви...
Немов покинутий ромашковий чай
Поволі втрачає свої барви
І відходить десь далеко, за край...
Туди, де твій погляд його не зустріне
Ні сьогодні, ні завтра, ніколи...
Там, де небо трішки зміїне,
А сонце кольору пепсі-коли.
Летять дні не по прямій, по кругу
А ти впираєшся весь час в кути.
Спитаєш: За яку ж таку заслугу??
Про себе, так тихо, що й не чути.
Лиш ехо відбивається батутом
Від губ до мозкових руїн.
Бо так закладено статутом,
Що ти не крикнеш далі своїх колін.