Сьогодні другий день Різдвяних свят. Ходила до храму. Стояла надворі. Вбирала повітря в груди – таке чисте, виморожене. Сонечко вийшло, осяяло подвір’я. Я повернулась до нього, наставила йому своє пісне обличчя. Сонечко лагідно облизало мене своїм теплим рудим промінням. Лунала Служба Божа. Священик голосив промову. Благодать наповняла мою душу. З кожною хвилиною я ставала легшою і легшою, поки не стала зовсім невагомою. Мої груди розпирало світле почуття любові, яке несло мене до того новонародженого у вертепі Ісуса – Спасителя світу.
Коли під кінець Богослужіння я оглянулася назад, то побачила на антені дому, що стоїть через дорогу, чорного ворона. «Чи не Шклярівський це ворон?" – подумала я. Він сидів, не рухаючись, слухав останню молитву і не випускав із поля зору людей, що прийшли до церкви. Він знав про них все. Ось отой чоловік із лисою головою прийшов із жінкою, бо так треба у свято. Він чемно повторює зі всіма молитви. І думає, що він великий молодець, бо не спить, як інші, а прийшов, виконав обов’язок. А ота біловолоса молодичка з нетерпінням чекає, коли вже Богослужіння закінчиться і вона посмакує запеченою куркою та іншими наїдками, яких наготувала до свят. А отой коротко підстрижений молодик у джинсах згадує, як вчора гарно відсвяткував з друзями Різдво. Він весь час себе ловить на думці, що він не про те думає у церкві і старається влитися у спільну молитву. Сива, невисокого зросту бабця плаче – душею, вона просить Бога про благодать для України. Малюк бігає. Він ні про що не думає. Йому, аби матуся була поряд. Він прийшов, бо любить Бозю, просто любить, бо то Бозя! Ворон знає про всіх. Він часто тут сидить. І Бог знає. Про всіх. І про мене, і про ворона також…
Світлину зробила сьогодні, біля храму.
Кмітлива ж Ви, Любо! 
Славімо Його!