Мар’янка прокинулась пізно. Поспішати було нікуди. Поніжилась ще трохи в ліжку, накинула халатик, поставила електрочайник. За вікном сонце підсмажувало на асфальтованій пательні перехожих - розпал літа. Зробила кави.
Позаду - дорослішання, навчання. Попереду - пошук роботи і самостійного життя. Подруги за ці п’ять років університету встигли і пізнати всякого, розважитись, і по надцять хлопців поміняти, і заміж повиходити. В багатьох вже були свої діти. А що ти, Мар’янко, побачила? Червоний диплом? Де ділися золоті роки студентства? Де та романтика, що приходила в мріях? Що про неї стільки чула - де вона?
Випускний вдався на славу. Повеселилися в кафе. Стіл був шикарний, і наливали шикарно. А чи помітила ти, Мар’янко, як Стас залицявся до тебе? Запрошував на танець, заводив відверту розмову. Навіть ліз цілуватись. Що то було? Хлопець ледь не про кохання з першого погляду розповідав - наче ще на початку навчання звернув на неї увагу - скромна, симпатична, не гуляща… Просто дівчина його мрії. Але що завадило тобі відповісти на ці залицяння? Чому ти поїхала додому на таксі сама? Адже хлопець напрошувався проводити і натякав на дещо більше - чи не цього ти прагнеш останнім часом?
Нещирість… Ти терпіти не можеш нещирість. А як же - з першого курсу закохався. Але це не завадило крутити шури-мури з Галкою, Маргаритою, Уляною… Та скільки їх в нього було? То що їй Стас? А вона - Стасові?
А з іншого боку… Якого іншого ти прагнеш знайти? То ж кажуть - гуляють з одними, женяться на інших. Може її доля - стати жінкою такому бабію? Надіятись, що нагулявсь…
Згадала, як на випускному в школі Петро запрошував на танець. Як танцювали невміло - так хотілося романтики! Вперше в житті бачила його сором’язливим. Одинадцять років не полишав у спокої її русявої коси - а тут бач, рум’янець на щоках. Потім були вступ до вишу, метушня. Петро пішов до училища. То хіба ж пара тракторист вчительці?
Смак дешевої кави з економ-пакету набридливо нагадував про необхідність остаточно прокинутись. Минуле життя скінчилось цієї ночі. Нове ще не починалось. Прогулятися б у цій миті?
Мар’янка скинула халатик разом з учорашньою білизною. Після вечірки несила було навіть нічну сорочку одягати - так і бухнулась в ліжко. Тепер же так хотілося освіжитись… Тепла вода струменями бризнула на молоде дівоче тіло, краплинками прогулюючись зверху до низу…
Парк зустрів дівчину густою прохолодою каштанової зелені. Хто зна, коли вона ще гулятиме цим парком? Завтра вже час пакувати речі і полишати свій затишний міський куточок, їхати в батьківську хату в своє село. Тож хотілося насолодитися ще трошки перебуванням у великому місті.
Взяла собі «Ескімо». Солодкий смак дитинства. Колись мріяла про це. А зараз ось так просто сидить на лавочці, а шоколадна глазур тане у роті. Можливо, колись і її сьогоднішні мрії стануть реальністю? Так запросто сидітиме з милим перед каміном, закутавшись у плед. За столом на кухні вона подаватиме йому печеню. Або навіть на цій самій лавочці сидітимуть з цим самим ескімо?
Он той хлопець з надувними кульками завжди такий привітний до неї. Колекцію цих кульок вже надарував. Так запросто познайомився з нею. Назива «Пєрсіком» та пропонує повечеряти з ним. Якби не кавказець, ех… Хотілося б слов’янської зовнішності. Або англійської чи французької.
- Пачєму адна сідішь, красавіца? Какой дєнь, какое солнце. Пайдйом, пагуляєм?
Мар’янка глянула на свого залицяльника з посмішкою. А той - як завжди, з новою кулькою.
- Дякую. Завтра їде твоя красавиця з міста. Кому кульки даруватимеш?
- Вай, вай, куда єдєшь, пачіму?
- Скінчилось навчання, пора додому.
- Ти стала би украшенієм в майом доме. Падумай, а?
- Ти дуже милий, Каха… Та мені пора.
Хлопець вручив їй нову кульку - мабуть, останню. Прощально подивився на неї. А вона йшла вже алеєю - якби не кавказець, якби…
Привіт, рідний дім! Татко вже заносив речі до хати, мати обіймала, саджала обідати. Вишні рясно заглядали у вікно - наче й не їздила нікуди. Наче не було тих п’яти років. Вдома все так само, все на своїх місцях, кожна річ. Лишень трохи зморшок і сивини додалося в батьків, зовсім небагато. Лишень вона сама з дівчинки-стеблинки з русявою косою перетворилася на квітучу дівчину з дещо міськими повадками. Чи вивітриться воно? От тобі й маєш - попрощалася з минулим - а тут позаминуле напрошується… Ввечорі до шкільних подружок в гості! Що нового?
А у подружок чоловіки, діти… У Оленки он двійня, живуть з батьками. А у Лесі своя хата, свій двір - і коляска рожева. Настя пере штанці й рубашечки. А Олька на кілька днів до батьків приїхала - вже мають з чоловіком квартиру у місті, свій бізнес з чоловіком ведуть. Всі при ділі, при сім’ї, при дітях. Одна вона, Мар’янка, старою дівою лишається.
Ех, Петро! Он як дрова рубає! Перший шкільний хуліган! Аж шкіра здригнулася, коли згадала підкладену ним до ранця жабу. Так почуття проявляв мабуть. А зараз дивись но, який моторний молодий чоловік. А як глянув, як глянув то! Очі карі, красиві! Впізнав, знітився, сховав ті очі. Щось таки має до неї! Так і буде він їй першим серед шкільних хуліганів. Ну його, грубецького. Кращих нема, чи що? Тракторист!
Микола зачастив щось до двору. То в батька щось просить машину справляє. То назад несе. А на неї як зиркає, так і шукає поглядом… Каже мати - раніше не ходив, нічого йому було не треба. А це на тобі. На танці запросив прийти. То коли це вона, Мар’янка, на танці ходила? Молодих алкоголіків не бачила, чи що? Школяркою була - не ходила. А тепер розуму наче побільшало… Винесла ненароком вранці гарбуза торішнього, що мати кашу з них варить, поклала біля хвіртки. Не видно стало Миколи.
Незчулася, як і літо минуло. День знань! Чепурненькі дітки до школи йдуть. А вона - ні. Вперше першого вересня вдома. Дарма, що вчителька за фахом - роботи не знайшлося. Як би було добре знову в місто, зустріти одногрупників своїх… Ти ба - лежить і в подушку хлипає, самотність здолала. Ні, ні, так не піде. Вставай, Мар’янко, підводься. Де наша чарівна посмішка, що від неї хлопці мають в чергу шикуватись? Де дзеркало? Ой, краще б не дивилась… Зарюмсане, червоне, русі коси на обличчя поналипали… Кому таке потрібне? А у Тамарки сьогодні донечка народилася - дзвонили, казали. «Тамара, Тамара, гарна наче шмара» кепкували над нею у школі. Особливо Володька, син багатого фермера. Ні краси жіночої, ні фігури, ні розуму особливого. Ледве на чотири-п’ять вчителі витягнули, аби зі школи випустити. І що Володька тепер в ній знайшов? Мабудь довго розглядав… Так і пролежала до вечора в ліжку. Ні, за Тамарку вона рада насправді. Та хочеться зі своїми вже няньчитись.
Наняньчилась. Аби в місто знов потрапити, роботу знайшла. Нема своїх - то чужих. Нянькою пішла.
О, що то за діти бувають в багатих батьків! Не те, щоб багатих - заможних. Тато - зам директора фірми, мама - бухгалтер.
Чом його в дитсадок не віддають? Гратися ж хоче - страх! Але всі ігри за його правилами. Гарненький хлопчик такий, чорнявий. Як рота відкриває - не знаєш, де дітись. І вже грозиться батькам доносити, коли не будеш його слухать. Треба абетку вчити, лічити до десяти. Та як комп’ютер не ввімкнеш - донос буде. Які там букви… Каші не їсть, борщу не визнає - одні пиріжки та штруделі, та цукерки батьками строго-настрого заборонені. За свої, кровні, купувала ті булочки і смаколики - єдиний спосіб домовитись з дитиною.
Зате знову міське життя… Кахи в парку немає вже. Дівся десь Каха, інший на його місці останні в цьому році кульки продає. Наш, слов’янин. Хлопець наче і непоганий, кмітливий. Поки про Каху питала - познайомились. Іван. Чути підприємницьку жилку. Сьогодні кульки продає, гроші складає. Завтра мріє щось своє відкрити. Непогано б за таким влаштуватись. Либонь зайнятий вже. Ні, вільний? Запрошує увечорі кави випити? А придивилась ближче - і прищі, і вуха завеликі. Прищі лікуються, вуха - ні. Як з таким жити? Ще й кульок не дарує.
Що то за краса - міська квартира! Всі зручності поруч, всередині. А ні до туалета по дощу бігати, а ні відра з водою на плиті гріти. Налила собі з бойлера ванну - і не думай ні про що. Піни наробила, бульбашок - лежи, розслабляйся. Забудеш і про замореність, і про дітей чужих, і про пошуки нової роботи.. Ага, забула, Мар’янко! Скільки на годиннику? Треба ж подзвонити! Як вискочила з ванної, нашвидко рушником обтерлася, замоталася. Де ж той телефон? У сумочці. Поки шукала - рушник десь спав, загубився. Так гола і дзвонила потенційному роботодавцеві - встигнути! Завтра прийти на дев’яту? Так. Так. Добре. Записала. Ху, встигла… Глянула на себе в дзеркало - але ж не гірша за інших! І фігура є, і груди не самі маленькі. Мокре волосся спокусливо так на плечі падає - як у тих фотомоделей з глянцю. Посміхнулася сама собі, покрутилася трохи. А манікюр ось до завтра треба новий зробити…
Яких то тільки спиртних напоїв не буває! І вина, і віскі, і коньяки, і вермути. Але як серед усього цього розмаїття змусити покупця придбати саме цю горілку? Наче курси навчальні пройшла, що треба вивчила, на практиці показали. А боязко самій - раптом не вийде?
Що то за робота була! Хлопці так і крутилися біля горілчаних полиць. Ще б пак - така красуня горілку рекламує! Знайомились, до себе запрошували. Скільки серед них багатих і симпатичних було. А горілки тої брали! А їжі, смаколиків різних! Вона тієї легендарної чорної ікри так і не куштувала - а вони беруть нарізки різної, салямі дорогущої. Овочі фрукти взимку лише свіжі. Не собі? Шефу? Ну ти Михасю даєш. Круто водієм влаштувався до директора заводу. А які компліменти вже говорив. Їдьмо, каже, зі мною - нащо тобі та робота? В хутро одягну, зі мною ту ікру їстимеш. Вже майже піддалася на його вмовляння, вночі снився. Добре, що колеги-товаришки розповіли, як одна вже з таким Михасем з’їздила. Хотіла життя багатого, а отримала дитину чи то від Михася, чи то від шефа його. Брр… Перейшла на макарони в інший маркет - аби подалі від любителів дорогого спиртного.
Як побачив же її Петро. У фартушку, розквітлу, та все з тою ж русявою косою. Таку ж тендітну, як колись - за партою. Де ж та сміливість поділася? Підійшов тихесенько.
- Привіт, Мар’янко! Це ти?
- Привіт, не взнав?
- Такою… стала. - очі в обох опустилися, щоки запалали. Кажеш, Петро, фермеруєш, на своїй «Таврії» по продукти в місто їздиш? Кого шукала?
Ех, Петро! Як же ти дрова рубаєш! Добре видно у вікно. Своє вікно своєї хати. Не квартири зйомної. То нічого, що душ лише влітку надворі, а замість ванної тазики. В Петра руки звідки треба ростуть. Та й не до цього зараз. Правда, Тарас Петрович? Ой, манюнечка, ручки з люлечки до мами тягнеш… Яка ж то мить була - між минулим життям і позаминулим-теперішнім? Чого хотіла? Кого шукала? Тракториста!
18 жовтня 2014 року
Нова Одеса
ID:
540598
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.12.2014 01:13:58
© дата внесення змiн: 07.02.2015 00:19:18
автор: Андрій Козловець
Вкажіть причину вашої скарги
|
