|
ЛЮБОВ
(бурмотіння)
П'єса.
Дійові особи: Григорій (Гри́ньо) - 50 річний господар.
Стефанія (Стефка) - його жінка.
(Подвір"я. З хати, через відчинені вікна і двері, чути фальцоване контрсопрано Стефки - невпинно і нерозбірливо. Гри́ньо, біля хати на колоді молотком рівняє старі, іржаві цв'яхи, які перед тим обценьками повитягував з гнилих штахетин. З хати до нього долітає тільки «Вє-вє-ве-вє…». Гриньо раз-по-раз кидає випростуваний гвіздок у бляшанку з-під оселедців. "Тук-тук-дзень", летить гвіздок за гвіздком в консервну банку, тук-тук-дзень - мов акомпонемент до його буркотіння собі під ніс.)
Гриньо:
- Що то за життя? Дожився. Як ти там? Гей ти? Чуєш? Як там тебе? Та кого ти чуєш крім себе, безтолкову? Бу-бу-бу, бу-бу-бу. Куревська мова. Темна маса. Лісова людина....
Як я тоді на тебе втрафив? Нічим, ніколи не ментружився і в одну хвилю не світ-божий, а ментруга одна. Ох ти злодійська душо, мала б ти дупу! Як би я тебе тівк (махає головою в сторони). Впав їм, як кіт в ринку з молоком. Молодий був, п’яний і дурний? Мудрий би був, терпів би далі. Терпів, терпів, виліз оден раз. Бах, і по всьому. Одна нагла хвиля і маєш...Та що ви, людоньки, било ми в саму голову. Всюди цвірінькало і мнявкало. На всіх перло і на, маєш. Попала та вінклюфка під п’яну ногу. Честь пан, тримай на карк блюзу, штруксову. Маєш возик, з кривими колами. Возися. Тішся. Масти не масти - воно рипить і рипить.
Говорили сусіди, же поїздив тими возиком не один фірман. Казали, же воно підмальоване, підтикане. Тягни тепер, воле, доки шкіра не злізе.
Ні. Якісь то в тебе мали бути плани на того Грица?! Не вірю я в ту любов, хоть ми заб. Де вона? (Заглядає під банку з цвяхами). Видно, міцно глода́ли роки твою кучеряву березу. Всі шмати по замужах, а її, шалянову, ніхто і лопатою не відшкребе. І ось. Втра́фив, дурень. Полакомилася на халупу з придатком, з прищами. Захруста́ла во́ґера кляча. Дала. Тому дала, тамтому дала, а потім так дала... що аж світ затрясся.
Я не кляну, і не обзиваю, бо то гріх великий. Так собі бурмочу до себе. Плюю, а воно все на мене і на мене. Щоб ти…., безвідмовна. Не навчила тебе мама казати «Ні», не заглядав тато до тих твоїх гектарів під заднім горбом. Мала би тепер спокій. Лежала би собі догори пузом під кучерявим дубом і жолуді рахувала.
Глупе було, глупе буде. На ось, маєш, коню, вівсюг небесний. Стрілили з-за хмари, просто з неба і по голові. Приймай, Гриню, любов до гробу. Напоро́вся, як риба на баюру. Осліпачився. Тепер стирчить той день, як ґвізд в штахетах. Дошка згнила, а він заржавілий далі стирчить. Більше ні разу. Ні разу, ніколи в жизні… Та де та жизнь?
Пізно. Приперло. В сам кут. День за днем, місяці́, роки́. Тягни, не оглядайся. Тепер кожний день, як на ди́бу. Як би ж то зразу наповал. Ні, потрохи, по чуть-чуть відрізає, тупим ножем. Кріпак кріпако́м.
А голос? Іще би Бога не гнівив, як би не той голос. Пилорама, а не голос. Ріже просто по хребту. Ні тембрів, ні ла́ду, одні децибели. То тепер ясно яким голосом тих Одісейових колєгів поморило. А зміст? Полова-половою. І як з такою говорити, на яку тему? Про Каську-Марину? Про дрібки під столом? А Михавко зробив ремонт, у-у-у, а Косте́вків поста́вився, у-у-у, а Бонк на «Мерсі» вже вишиває, у-у-у. Захланне і дрібо́ньке, тому і бідне. Інтелект на рівні табуретки, а вчила би, вчила, поганя́ла. З мозку в голові один язик і порядки, порядки, поредки. Всюди в тебе порохи́ і бру́ди. То певно і в голові одне сміття?
Тому і говорю сам до себе, бо годі здибати розумного щоби поговорити по мудорму, Стефко, Стефко де твій розум. На́що світові стільки дураків, балаболок. Та задумайся хоть раз над чимось мудрим! Та не тримай тих півтора кіля мозку надаром! Десять років мучились учителі в школі, три роки по бурсах і де той розум? В якому місці та наука? Ди-ди-ди.
Ні щоби по-людськи, спокійно, без ґнираня, жили би сто років, щасли-и-иво. На стороні то можеш, і ха-ха, і хі-хі, і не чув ніколи того диди. А до мене? То своє, можна пиляти денно і ночно поки шляки не трафлять. Другий би заїхав п’ястуко́м поме́жи того бубубу, як в давні часи, і не терпів би, як я. Виховання, інтеліґенція. Жінку не руш. Терпи дурню. На голові ти́ку тешуть, а ти мовчи, ніби милість Божа на хлопа зійшла в тій язикатій подобі.
Добре казали старі: «біда - то не велика вода, а там де баба кричить, а хлоп мовчить». Маєш - добро. Нічого не міняється, щодня ша́ндар чо́ртів приступає. Та вздихни́ ти вже нарешті до Бога... Така́ богомільна, хоч завтра в монастир. Хо́дить до церкви, а що ксьондз на ка́занні повіда́є не чує. Бо глухе, чує тільки себе і ту Параньку глупувату. Зато вздріла, що Параня до причастя в нових чоботах ішла, а Каськи не було…, а Га́ня зі загумінка, після парастасу за Юрцюм Льондовим, скаржилася на свою свекруху, що та хотіла її "потку безстидницю"спекатися (о мудра баба) : «Ги́бай невістко ми́ла з відки с би́ла», а Ганя їй: «Ні́ґди мене не виженеш, стара відьмо. Мене в тій халупі грали, і я тут буду жити до самої смерті»…О, це і є вся її церква.
А мене пиляє: "Ти безбожнику, нині свято, а він те́ше". Та у вас кожен день свято, свято дурості і бубоніння. Якому святому, архангелу безтілесному чи великомученику, чи навіть Богові мішає моє тесання. Може то і є моя молитва така, та робота, то тесання. По празниках не ораю, не рубаю, не краду, не шумлю безупину комусь над головою, як то роблять такі як ти "богомільні". Дав ти Бог дрібку розуму, а ти йго провокуєш. Іше ті ту дрібку відбере.
Я, анцихрист? Я безбожник? Подивися на себе. Хіба я сам, без по́мочі Бога, міг би з такою зв"язатися. Сліпий скаже, що тут без Бога не обійшлося. То таку Кару Божу в твоїй подобі він зіслав на свого раба Божого Григорія. Не хочу, а воно само взивається надаремно. Не вірую, але вірю. За ту реліґію стільки народу погибло, і вона мене ще хоче під монастир підтягнути. Не вийде. Не вийде зрівняти Боже з ксьондзовим.
(з хати посилилися крики)
О, знову заве́лася. Певно якийсь бруд вздріла. Нащо я зв’язався? Тра-ля-ля, ох-хо-хо, а-я-я, ди-ди-ди, бу-бу-бу. Вся твоя історія. Ди-ди-ди. Запе́рло. Ди-ди-ди. Заціпило. Бу-бу-бу. Аритмія, тиск, а́так серця і спокій. І на маєш, "уют" сімейний. Занапастив все своє життя, здоров’я, нервову систему…
Придивишся ї́нераз – баба-бабов, і зварити, і спекти, а їнераз - чиста відьма. Натуральна яга… А скільки би я зробив, а разом? Ди-ди-ди, ди-ди-ди. Зробиш щось корисне, весь світ диву́ється, а воно бу-бу-бу, все не так. Обісраний, обпльований з ніг до голови. Нічого не хочу. Дрібки́ під столом – та хоть кага́т. Ма́йтки третій тиждень пішли штином по селу – до лямпи. Хата десятий рік без ремонту – П-О-Ф-І-Г. Для кого робити? За що? За ди-ди-ди? Не робиш – зле. Зробиш - ще гірше. І нащо воно, те старання? Тішся тепер старим коритом до смерті, секонд-хендом... Пів світа їй замало. Каже що хоче ра́ю, а виходить одне пекло. Засів у ній лукавий, а вона дурнува́та, думає, що то якийсь святий напоумлює її на багатство і поре́дки. Це і є пекло, з тих слів безглуздих.
І то є добро? І на тому динданні ми побудуєм Україну?
Подивися на руки! (дивиться на свої руки) Золото, а не руки. Зроблять навіть з какі чудо. Всохли руки, як і все нутро́. Свіжого би повітря вдихнути, на всі груди. Яке там? Весь кисень втік з хати, з обо́ри, від того ди-ди-ди. Обсіло мене те бубоніння, як пса дідові воші, не обде́рти.
Що то за мова така приходе до ба́би по засліпаченню? Не даром хлопи́, ті що дотягнули, а не вклякли від того довба́ння ще за молоду, на старість глохнуть. Чув їм, що в якихось племенах підрізають бабству язика. Ото мудрий нарід. Одне точно знаю, що гнет осліпнеш. Осліпнеш, як стара курка, як і всі ваші, бо не можуть очі весь час плями і дрібки вишуковувати…. Ти осліпнеш, я оглохну - ото буде рай...
(Гриньо поправив портки на матні, що зісунулись від постійного совання на стільчику)
А їнера́з їй хочеться. Хе-хе-хе-хе-хе. Угу, зараз, встане, розігнався. Запхав востаннє на помаранчеву? Ну і що? Два роки не терта. Ха-ха. Монахи все життя терплять. А по тюрмах? На́що мені та охота. Пицькани́на одна. Люфу чистити? Витягуй, розчохляй, смородь. Та кабаниха і так скоро здохне... Та хіба я, зрештою, не згідний. Лю́блю, і роботу, і ту справу би робив. Пиляв би м, за милу душу. Але кого? Як представлю той голос. Ті розлізлі ко́рці. Довкола всі ґазди́ з яйцями, один я пес-псом. Знову Ди-ди-ди. Та ну її, їзду козячу...І яка тут може бути шторца до роботи? Лежу, смерджу. Ні па́льцем, ні кава́льцем. Не кіцю, ні в піцю. Не знаю і знати не хочу. Крапка...(дзенькає з розмаху цвяхом в ринку).
Але ж мусиш жити. На щось то Бозя ще тримає? День за днем. Доктор ка́же - то невроз і язва на носі. А я кажу́ - то повний вихо́док. Хто ту ку́пу вичистить? Який Ґеракл? Чистого листка вже ніколи не буде. Ще ті ба́бські каракулі якось би м витер, з розмаху, а що бахо́ри понашкрябували - вже нічим не вирубаєш. Кров від крові, плоть від плота. Таке ж ги́раве, а по́мочі не дочекаєшся. Не з ласки, не з пробачень, а з гавкання, дрібо́к неме́тених, і плям неви́тертих. І чого від них чекати? Хіба війни і тату дай. Вчу. Вчу. Не волочіться з ким попало. Хотя би закохайтеся поперед тих ля́сів. Хоть якась компенсація буде, коли обсяде вас зараза від тих злучок. Не чують. Не хочуть чути. Такі ж, як та балаболка. Тільки себе слухає. Подавай їм все, і відразу. А звідки? (Хляпає себе долонею по лепеті). Рідне, нема куди подіти. Волочу, як пес бритва́нку. І гозиронту не видно. ...
(гавкнув пес на прив"язі коло буди. Гриньо встав, взяв коло сту́дні ри́нку з водою, заніс псові, заспівав)
"…Во́на пи́ше, він диктує:
"Як ся маєш дорога,
Я у бо́ю легко ра́нний,
Скоро вдома бу́ду я,
Я у бою легко ра́нний
Скоро вдома буду я.
В мене рана невеличка –
До коліна без ноги́.
Друга рана ледь помітна –
По плече нема руки…»
Піду по-полу́дню до кума. Він людина́ мудра, технік. Що він на то все скаже? Буде далі война, чи ні.
(голос Стефки з хати, кличе - нерозбірливо)
Гриньо:
- Що ти там кричиш, викрика́єш, через три плоти́? Ди́ндавка малограмотна. Не рипи́, іду за́раз. Тільки візьмешся за щось, а вона подає́. Як на зло все робить. І то вже, біжи, бо стигне. Знову напевно бульба мнята. Шо ще скоро стигне? Бульба і любов. Все бульби і бульби, і бубу і бубу, яка там любов? І де тих нервів, хлопові, набрати? Ніц не хочу, але мушу терпіти, бо тато терпіли, ді́до терпіли... та і довкола МНОГІЇ на терплячці жиють, допо́ки жиють...Певно то така ЛЮБОВ, з причіпком, за ту хтиву Євку.
(Гриню кладе молоток, біля студні миє руки, витирає їх до блюзи на собі, шу́ргає пару раз підошвами до хідничка біля порога і заходить до хати. На столі пару́є миска з зу́пою.)
Стефка:
- Скільки можна кли́кати, все вже давно застигло, і чоботи витира́й, офе́рмо, понано́сиш болота до хати, цілий день помива́й за вами. Ти що не видиш, що несе́ш до хати?
Гриньо:
- Що несе́ш? Що несеш? Жизнь свою, хріно́ву несу́.
Стефка:
- І не човгай так, лізеш як та корова. Ну де преш з немитими руками?...
Гриньо:
- Де преш? Де преш? До цвинтаря пру. Один крок мудріший, другий дурніший. Так день за днем і пру. А ти тільки підганяєш. Раніше до любові ішов, до щастя, а тепер до цвинтаря пру.
Стефка:
- Який дідько тебе трафить? То мене ти скоро доведеш до гробу.
Гриньо:
- Бо ти навіть глупша за свою маму.
Стефка:
- Зараз пательня полетить в голову. Ще, до курви-мами, одне слово.
Гриньо:
- А я що казав. Так і є. (Крізь зуби) Теща була мудріша від тебе. Вперед дала тестьові вмерти, щоб його не мучити тою самотою, тим смутком, а потім вже сама пішла. О то любов.
Стефка: (зі слбозою на оці)
- Мій тато був господарем, не те що та поте́мра (киває в сторону Гриня) і пішов рано від тяжкої роботи, бо старався щоби все в хаті було. А тут Бог послав, ні хлопа, ні господара.
Гриньо:
- Ага, вам догоди́ш. І старого загнали, як коня.
Стефка (вздихнула, підкидає до кухні дрова):
- Ну і що будеш з тим йолопом говорити? Говори до гори, а гора горою. Живуть люди, як люди. Подивися, який порядок в Миха́вка, а в Ко́стиків, там Юрко всьо ви́пуцує, все аж блищить, а ти роздо́йма-роздо́ймою. А ще показує з себе мудрого. Та моя дупа мудріша від твоєї голови.
(Гриньо підходить впритул до тилу Стефчиної фігури, що нахилилася до кошика з полінами "мудрим місцем" в його сторону)
Гриньо:
- То ти тільки нею мене і слухаєш.(Плескає по її "мудрому" місці) І за що я тебе так… терплю? Дура ти дурнувата.
( дістає від Стефки поліном по руках…Сідає їсти.. )
Кінець дії.
ID:
534900
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.11.2014 13:57:30
© дата внесення змiн: 25.02.2017 10:22:53
автор: Андрій Чернівець
Вкажіть причину вашої скарги
|
