Ти став рідним домом для мене на лихо,
Океаном безмежним, що топить світи,
І знову збудив у душі клятий вихор,
Здолав без боїв мій вогонь самоти.
Я до тебе іду неіснуючим шляхом,
Твій привид шукаю в руйновищі днів,
Оповита безмежжям зневіри і страху,
Що тебе не віщує елегія снів.
Ти навчив плачучи посміхатись сильніше
І знаходити в осені запах весни.
Ти навчив би всього… Та моя рідна тиша
Вже кричить, не шепоче « Забудь...", «Відпусти...»
Я залишуся з нею стрічати світанок,
Що ліниво в модерн пофарбує сльозу.
Ту сльозу, що безмежним колись океаном
Розлилась у криваву між нами межу…
